"Достатньо лише трохи проїхати чи пройтися – і почати творити власний спосіб розкриття тем. Саме тут легше знайти героїв, адже нам набагато простіше встановити контакт, і саме тут, можливо, нам вдасться сформулювати те універсальне послання, завдяки якому стрічку котрогось із ваших колег покажуть десь у Бразилії чи на Алясці",- каже досвідчений режисер Єжи Сьлядковські, переконуючи молодих колег шукати тему для свого фільму ближче до власної оселі.
Далі - переклад виступу Єжи Сьлядковського на конференції польських та українських документалістів, що відбулась у рамках Польської Академії Документального кіно 8 жовтня 2011 р. у київському Будинку кіно.
Добрий вечір!
Насамперед скажіть мені, будь ласка, чи хтось колись поставив би таке питання: міжнародна тема художнього фільму? Тобто така тема, яка може схвилювати глядачів в різних країнах. Ні. Адже будь-який художній фільм є або хорошим – і відповідно міжнародним, або поганим – і тоді його взагалі не слід показувати. Власне кажучи, це твердження можна було би застосувати і до фільмів документальних. З одного боку, можна сказати, що міжнародна тема документального фільму – це тема, заради якої інвестори, замовники, редактори з усього світу радо вивертають кишені й видобувають гроші з гаманця. А з іншого – хорошу тему можна знайти десь, наприклад, в українській глибинці. Якщо послання, котре несе ця історія, є універсальним, тоді локальна тема стає міжнародною, а фільм підкорює світ на фестивалях. Себто висновок такий: тема як така не є основним питанням, натомість основне питання – це мета, з якою автор звертається до певної теми. А що це означає? Це означає, що ми за допомогою цієї теми хочемо щось сказати.
Я мов той маніяк постійно нагадую всім, хто вчиться документалістики, що є три основні елементи (традиційні, я маю на увазі, звісно, можна створити багато доповнень): герой, історія та послання, message. Попри зовнішню видимість, розкрити тему й зняти хороший документальний фільм без того, щоби брати до уваги ці три елементи, неможливо. Що це таке, це послання, про яке я постійно говорю? Це означає, що ми повинні сказати щось таке, що досягне широкої аудиторії: і людей, котрі опинилися в нашій ситуації, і водночас тих, хто перебуває у геть інших обставинах. Усі ми маємо однаковий емоційний багаж, однакові можливості: ми боїмося, радіємо, впадаємо в депресію, маємо комплекси, стикаємося з обмеженнями – і боремося з цим. Це і є наша загальна тема, котру можна розбивати на дуже приватні й дуже локальні теми, й водночас говорити про речі, які можуть зрозуміти усі. Бо, як я уже казав, наші емоційні перипетії зрозумілі для всіх.
Ми тут уперше, і я дуже тішуся, що бачив фільми Марчіна Кошалки – такі вже особисті, такі приватні, що можна було би поставити питання… Ні, ніхто не спитає, чи це міжнародні теми, адже взаємини між батьками й дітьми в усіх культурах схожі. І завжди виникають проблеми, коли дитина не може знайти собі місця або ж коли батьки не можуть порозумітися з дітьми – і так далі, й так далі. І ми все це знаємо. Це чудовий момент, коли фільм, знятий, скажімо, на півночі Швеції, показують на Тайвані, а глядачі-китайці підходять і кажуть: боже правий, це ж про моїх батьків! Усе те саме. Мене тішило те, що мої проблеми – не лише мої, що з цим самим стикаються й інші.
Нашим обов’язком – як людей, що формулюють тему, – є окреслення того, що ми хочемо сказати за допомогою певної теми. Це найважливіше для розкриття міжнародної теми, про яку ми сьогодні говоримо. Але я звик казати, що йдеться про хороший фільм, який відповідає всім вимогам, переліченим вище.
А зараз так: є суб’єктивна частина, особиста, де ми виконуємо роль об’єкта. Тут усе йде від нас, від наших стосунків з людьми, наших почуттів та емоцій. Однак також дуже цікавим джерелом тем – і тем міжнародних – є ситуація, коли ми виступаємо суб’єктом, себто коли навколо нас відбуваються речі, на які ми не можемо вплинути та які натомість впливають на нас. Це всі великі події, всі катаклізми, війни, політичні маніпуляції, природа – коли нас захоплює вир, й ми не можемо нічого вдіяти. Хоча щось таки можемо, адже навіть за таких обставин намагаємося осмислити ці події, пережити їх, дати собі раду у таких обставинах, зазнаємо травм… Усе це феноменальні теми для документальних фільмів. І, безперечно, міжнародні. Наприклад, зараз в Америці вирує повінь, але ж немає жодної гарантії, що за пару місяців не почнеться паводок в Україні чи в Пакистані. І тут постає інша проблема.
Багато хто з нас, себто документалістів й тележурналістів, роблять один і той самий фільм, хіба що на іншу тему: десь їдуть, щось бачать, знімають це, знімають постраждалих і, звісно, співчувають їм. Це, власне, і все. Гаразд, але що режисер хоче сказати? Нічого, він поводиться, мов журналіст: він переказує. Є ще й такі лицеміри, які співчувають. Я ненавиджу це, борюся з цим. Це характерно, як правило, для західних кінематографістів, які бавляться в богів: десь їдуть, бігають із камерою серед нещасливих людей і співчувають їм. А потім повертаються додому і показують, як вони співчувають тим, хто живе гірше за них. Не знаю, чи це узбіччя, маргінес, але це такий собі темний бік нашої роботи: коли ми знімаємо якесь лихо, то не для того, аби побороти власні комплекси або задовольнити потребу побути богом. Ми намагаємося зануритися глибше, зрозуміти вчинки цих людей, завдяки чому зможемо прийняти певне рішення, опинившись в екстремальній ситуації. Адже екстремальні ситуації – це щось таке, що захоплює і нас, кінематографістів, і глядачів.
Наприклад, ми знімаємо фільм про війну. Однак ми не можемо знімати про війну, ми знімаємо загальний фільм про людину, що опинилася в екстремальній ситуації, коли її вчинки не завжди раціональні, не завжди виважені. Ми, власне, показуємо процес, який проходять люди у різних ситуаціях, тут ідеться не конче про війну. Війна – це матеріал, із яким ми працюємо, а не мета створення фільму. Поза тим – і це завдання журналістів – показати всі жахи війни. Ми знаємо усе це й мусимо копати глибше. Якщо, скажімо, з’явиться 30 фільмів про війну в Афганістані, й у 29-ти з них ітиметься про те, як та або інша сторона чудово дає собі раду, світ якось особливо на це не відреагує. Натомість, якщо фільм покаже, як війна перетворює хлопчиків, викоханих десь у Голландії, на чудовиськ, що втрачають контроль над своїми діями, то такий фільм матиме успіх.
У різних країнах я часто зустрічаю молодих людей, що хочуть знімати документальне кіно і, як казав Кшиштоф Копчинський, усім їм кортить поїхати за кордон. Мені це знайоме, адже я сам емігрант: я виїхав до Швеції понад 30 років тому й перший час тільки тим і займався, що їздив по світу. Ану, де я ще не був? – О, в Ефіопії! Бігом вигадую фільм про Ефіопію та їду. Певна річ, на місці поводжуся як ідіот, бо всі мої знання про ту Ефіопію дуже поверхові. Я мушу нести відповідальність за те, що роблю, тому я почав готуватися й обмежувати свою географію. Я їжджу до тих країн, мовою яких володію. Звісно, можна скористатися послугами перекладачів, але доволі часто переклад не дуже адекватний через те, що перекладачі мають не ті політичні або релігійні переконання, які нам потрібні. Однак, звісно, всі хочуть подорожувати. Я не маю нічого проти мандрівок, оскільки у подорожах народжуються чудові фільми – і це великий плюс. Замовники часто відчувають, що свіжий погляд ззовні дуже важливий. Але – і знову повертаюся до Марчіна Кошалки, бо він мені дуже заімпонував: найбільш масштабні історії тут, біля нас, у середовищі, в якому ми виростаємо, яке ніхто інший не знає так, як ми, і де ніхто інший не може знайти стільки екзотики, адже вона унікальна, пов’язана з цим певним місцем.
Тож я заохочую всіх тих, хто переймається через брак подорожей (зараз я звертаюся до кінематографістів, особливо молодих, їх тут мало, але ми з ними працювали впродовж останніх кількох днів – і серед них є кілька обдарованих), використовувати той величезний капітал, яким є джерело тем навколо нас, територія, де ми почуваємося впевнено й безпечно, де нам не потрібні ані гелікоптери, ані підводні човни, ані дорогі квитки на інший бік світу… Достатньо лише трохи проїхати чи пройтися – і почати творити власний спосіб розкриття тем. Саме тут легше знайти героїв, адже нам набагато простіше встановити контакт, і саме тут, можливо, нам вдасться сформулювати те універсальне послання, завдяки якому стрічку котрогось із ваших колег покажуть десь у Бразилії чи на Алясці, адже це фільм – про тих людей. А все тому, що режисер оперував тими самими категоріями: емоціями, переживаннями, зв’язками між людьми. Так і створюється міжнародна тема.
Про міжнародне виробництво я й говорити не буду, бо це означає лише те, що стрічку фінансують люди з різних країн. Але вони не дадуть грошей на фільм, в якому немає цієї універсальності.
Отже, не існує нічого такого як міжнародна тема. Будь-яка тема може бути міжнародною за умови, що автор діє свідомо й ставить собі за мету розповісти щось універсальне. І це все. У зв’язку з цим одним із елементів оповіді є не лише її зміст – і тут ідеться не тільки про міжнародну тему, – а й про запропонований спосіб її розкриття, естетичний, мистецький бік. Усе це надзвичайно важливо.
Тож не забувайте, що нас дуже багато, а от кошти – обмежені. І замовники – це таке доволі розбещене товариство: ну тема ніби й непогана, але в того немає доробку, інший десь напартачив… Тож коли вже зайшлося про відбір тем, що можуть бути міжнародними, то йдеться саме про тих, кому вдасться пройти всі ці етапи відсіювання й дістатися до втілення задуму в життя. І це уже поєднання теми й оригінального, індивідуального, суб’єктивного способу подачі, себто мистецька сторона.
Переклад – Ксенія Харченко
Джерело фото - тут