"Цілком природною є присутність документальних фільмів на громадському телебаченні, чи не так? Утім, сталося так, що політики його буквально засмітили – і настільки сильно, що наша документальна редакція – а її складали видатні документалісти, котрі знали й підтримували одне одного, – розпалася через ці політичні інтриги: один там був чийсь знайомий, іншому щось не подобалося… І коли до влади прийшли крайні праві сили, документальна редакція була закрита", - згадує Марія Змарз-Кочанович, розповідаючи про те, що зовсім нещодавно відбувалося із документалістикою в загальнопольському телеефірі. Детальніше про те, як саме режисери-документалісти повернули собі можливість працювати в ефірі польського громадського ТБ, - у виступі знаної режисерки та декана Кіношколи у Лодзі.
Далі - переклад виступу Марії Змарз-Кочанович на конференції польських та українських документалістів, що відбулась у рамках Польської Академії Документального кіно 8 жовтня 2011 р. у київському Будинку кіно.
Добрий день!
Я хочу поділитися з вами своїм досвідом, оскільки це може стати вам у пригоді.
Так склалося, що в Польщі документалісти традиційно солідаризувалися: і за комуністичних часів, коли боролися з цензурою, коли намагалися робити важливі фільми, які би описували реальність навіть у разі, якщо це було заборонене, і нині. Однак після здобуття Польщею незалежності ми трохи розгубилися, адже, з одного боку, можна було робити будь-які фільми – цензури вже не було. А з іншого… Ми не змогли дати собі раду… Утім, не лише ми, документалісти, виробники ігрового кіно також дозволили вибити у себе з рук багато речей.
Фінансування фільмів, підтримка зворотного зв’язку – адже глядачі такі важливі, – існували: в Польщі багато різноманітних фестивалів – у Кракові, у Варшаві, власне, у кожному місті, тож любителі документалістики мали доступ до ігрових фільмів, що трохи приспало нашу пильність. Гадаю, ми на деякий час втратили громадське телебачення…
Було засновано Інститут кінематографії, де ми могли отримувати гроші на фільми. Певна річ, там також змінюються процедури, однак існує щоразу досконаліша й прозоріша процедура оцінювання проектів й розподілу коштів. Але обов’язковою умовою є також наявність грошей на фільм з інших джерел.
Ну і, безперечно, цілком природною є присутність документальних фільмів на громадському телебаченні, чи не так? Утім, сталося так, що політики його буквально засмітили – і настільки сильно, що наша документальна редакція – а її складали видатні документалісти, котрі знали й підтримували одне одного, – розпалася через ці політичні інтриги: один там був чийсь знайомий, іншому щось не подобалося… І коли до влади прийшли крайні праві сили, документальна редакція була закрита. Ми протестували, збирали підписи… Аж раптом основні посади на телебаченні обійняли репортери, які й гадки не мали про те, що таке документальне кіно й не могли відрізнити документальних стрічок від репортажів. Безперечно, репортери були набагато кращі за нас, адже вони роблять дешевші фільми, та й журналісти виявилися ближчі тодішньому керівництву, оскільки документалісти не працюють на телебаченні на ставку.
Одного разу колишня керівничка редакції документальних фільмів сказала мені: «Знаєш що, ми робитимемо лише три фільми – про Леха Качинського, Марію Качинську та більшовицьку війну». Я гадала, що мені це все сниться, а вона вважала, що це така нормальна дружня бесіда. Власне, це один із прикладів з мого досвіду. А другий приклад пов’язаний із тим, що я отримала гроші на фільм, який мала робити для TVP2. Редакція цього каналу була дуже зацікавлена у цій стрічці. І якийсь чоловік, котрий займається уже власне підписуванням угод, себто працівник найнижчого щабля, несподівано сказав, що угоди зі мною він не підпише. Як виявилося, саме він мав право вирішувати, чи з’явиться цей фільм, чи ні. Такий ось особистий досвід…
У розмовах з колегами на одному з фестивалів ми дійшли висновку, що буквально вперлися в стіну. Але ж громадське телебачення – наше! Воно тому й називається громадським. Ми його відкрили, ми робили там фільми..! І не може бути так, що якісь чиновники чи нездольні редактори занапащатимуть наш доробок. Тож разом із відомим критиком з «Газети Виборчої» Тадеушем Соболевським ми сіли й написали великий маніфест, навіть не сподіваючись на якийсь результат. Соболевський цей маніфест надрукував. Звісно, телевізійники дуже бояться, що хтось про них напише щось погане, тож наш маніфест був, мов вибух бомби.
Ми організували збори для документалістів, зацікавлених у демократичних змінах на телебаченні. Ми виступали за прозорість, за те, щоб редакції очолювали люди, котрих ми як спільнота рекомендуємо, щоб, наприклад, в інтернеті була доступна інформація про те, яка комісія в Інституті кінематографії кому дала скільки грошей на який фільм. На нашу думку, така прозорість надзвичайно важлива. Ми також обстоювали ідею того, щоби в редакції була створена мистецька рада, про що вже сьогодні говорив Марчін Кошалка. Ця рада висувала би ідеї стрічок, думала б, як, наприклад, об’єднати зусилля польських і українських документалістів, створивши цикл фільмів, у яких порівнювалися б одні й ті самі теми в Польщі та Україні. На мою думку, чимало людей охоче б переглянули такі стрічки і на польському, і на українському телебаченні. Але потрібна редакція, в якій хтось ініціюватиме подібні проекти, де зосереджуватимуться найкращі ідеї. Я уже кілька років працюю у Лодзькій кіношколі й бачу, які результати приносить робота над фільмом кількох людей, наприклад, студентів. Завдяки цьому в нашій школі народжуються фільми, які перемагають на професійних фестивалях – попри те, що їх роблять доволі недосвідчені люди.
Отже, ми почали за себе боротися. По-перше, провели зустріч усіх зацікавлених у таких змінах на телебаченні в одній із кав’ярень у Варшаві. Попри всі очікування прийшло понад 70 осіб. Були також телевізійники, які почали розповідати нам про брехню на телебаченні. Я сама бачила відомість, у якій було сказано, що 30 мільйонів злотих видано на документалістику, а насправді ці гроші були використані на виробництво політичних публіцистичних програм або репортажів. Схоже, ніхто особливо не відрізняв документальних фільмів від репортажів. І так далі, й так далі.
Під час того мозкового штурму хтось із телебачення запропонував зустрітися й поговорити про можливі структурні зміни в редакціях. Ми обрали групу людей, які представляли інтереси документалістів, на фейсбуку створили групу Apel dokumentalistów («Відозва документалістів»), яка зараз налічує понад 250 осіб, що беруть участь у відкритій дискусії на тему змін на телебаченні. Такі зустрічі відбуваються й зараз. Ми зараз боремося за створення незалежної редакції з великим бюджетом і очільником, якого обиратимуть на конкурсній основі. Але це в перспективі. Наразі досягненням є уже те, що директорка TVP1 поволі схилилася на наш бік й на посаду голови редакції документальних фільмів було призначено Анджея Фідика – людину, котру підтримує спільнота документалістів. Він перейнявся цим духом солідарності серед документалістів, тим, що ми обстоюємо свої інтереси, й сам запропонував зустрітися в кінотеатрі «Мурано» у Варшаві (це також було на фейсбуку). Запросили всіх, хто хоче поговорити з Анджеєм Фідиком про програму редакції, про те, які фільми й за скільки зніматимуться… Я боялася, що всі вже втомилися від наших дискусій, але несподівано зібрався повний зал.
Гадаю, що – над усі сподівання – відбувається щось хороше. З одного боку, звісно, всі ми хочемо робити свої фільми, важливі фільми і так далі, але з іншого боку – ми об’єднуємося, аби захиститись у ситуації, а якій опинились також і ви: коли телебачення заполітизоване, коли керівні посади обіймають некомпетентні люди… Це скрізь так, але можна згуртуватися й створити організм, який міг би протистояти цьому. Утім, приміром, Інститут кінематографії дійсно зацікавлений у співпраці з кіноспільнотою. На мою думку, всі ці зміни можливі завдяки тому, що люди не почуваються безсилими й знеохоченими і не ходять із простягнутою рукою, вони натомість набувають цінності в спільноті.
Також ми почали працювати в інституційній сфері, що протягом багатьох років була занедбана: відродилася Спілка кінематографістів, було створене об’єднання молодих кінематографістів, продюсерів. Ми також зустрічалися як представники різних кіношкіл й намагалися створити юридичне підґрунтя для існування всіх цих об’єднань, заснувавши, наприклад, профспілки. Гадаю, до певного часу ця солідарність допомагатиме нам, звісно, згодом прийде час, коли ми зніматимемо свої фільми, шукатимемо гроші тощо. Але це буде можливе лише тоді, якщо ми самі створимо сприятливий ґрунт для цього.
Дякую за увагу!
Переклад – Ксенія Харченко
Джерело фото - тут.