Цей фільм ніхто не планував і не продумував до найменших деталей. Він стався, і його появі передувала низка, на перший погляд, випадкових збігів обставин. Почати хоча б з того, що від видання «Детектор медіа» на такі події, як президентська прес-конференція, зазвичай ходять інші журналісти. І те, що 28 лютого у «Мистецький арсенал» відрядили саме «Відеотеку», тобто мене як журналіста і мою колегу-операторку Світлану Григоренко, – результат, сказати б, вимушеної випадковості.
Я йшла на прес-конференцію Петра Порошенка, маючи узгоджений із редакцією намір зробити для «Детектора медіа» відеорепортаж про кулуари цього заходу, сама ж не збиралась ставити жодного питання. Бажання поставити президенту саме те питання, яке я поставила, було моєю особистою реакцією на перебіг цього дійства, наслідком моїх спостережень за тим, як спікер вправно уникає відповідей на незручні питання від преси. Моє питання не було санкціоновано редакційним завданням, і це спричинило конфліктний прецедент всередині редакції, від імені якої я була акредитована на цю прес-конференцію і де поки що продовжую працювати.
Десь на середину тої прес-конференції у мене склалося стійке враження, що Петро Порошенко будь-яке журналістське питання (включно з питанням, скажімо, Михайла Ткача, яке стосувалося деталей новорічних канікул президента на Мальдівах) миттєво перевертає у привід заявити, що він є успішним реформатором, а зміни в країні на краще є беззаперечними. Спостерігаючи за цим видовищем, я відчула марність спроб питати про те, чому справа про вбивство Павла Шеремета досі не розслідувана або як вирішувати проблему недофінансування Суспільного мовлення. Я відчула, що повинна поставити Петру Порошенку питання, що начебто не має конкретного інформаційного приводу, а просто стосується його розуміння цінностей. Я вирішила, що маю озвучити президенту те, про що думають мільйони тих, у кого ніколи не буде нагоди потрапити на таку зустріч. І в цьому я не помилилась: починаючи з дня прес-конференції і протягом тижня, якщо не довше, мені надійшло чимало відгуків від знайомих і незнайомих, які дякували за це питання і почувалися «почутими».
Коли саме я проведу обіцяний день із президентом, куди саме доведеться їхати і чи доведеться взагалі – все це трималося під контролем відповідних служб, тому я не мала змоги передбачити та врахувати всі можливі складнощі. 16 березня зранку президент, а разом з ним, зокрема, і ми з оператором Ярославом Пілунським, вилетіли з аеропорту «Бориспіль» до Харкова, а звідти гелікоптерами ми дісталися Донбасу. Спочатку президент побував «на нулі», тобто на передових позиціях ЗСУ, звідки, як нам сказали, було близько 800 метрів до позицій противника, а потім зустрівся із мешканцями Катеринівки. Це село поблизу КПВВ «Золоте» протягом усієї поїздки офіційні особи включно з президентом називали таким населеним пунктом, який було «звільнено від окупації в результаті мирної операції». І лише повернувшись до Києва я дізналася, що це село вже декілька разів показово «звільняли», а насправді воно було і залишається «сірою зоною» з усіма наслідками, що випливають із цього факту. Після візиту на КПВВ «Золоте» Петро Порошенко перемістився в Донецьку область – в об’єднаний Штаб сил АТО, потім – на військову базу ЗСУ, а звідти заїхав до військового шпиталю в Часовому Яру.
Фільм «Один день із президентом» не містить сенсацій і навряд чи переверне ваші уявлення про Петра Порошенка. Ми просто намагалися наблизитись і зрозуміти людину, яку інший збіг обставин (не той, що спричинив появу цього фільму:)) привів на посаду Президента України. Заради чого він, по-справжньому успішний бізнесмен, який може забезпечити собі високий рівень комфорту, досвідчений політик з міцними зв’язками у потрібних середовищах, дорослий чоловік, який відбувся, йде (і, судячи з усього, піде вдруге) на колосальний щоденний стрес, яким є життя та обов’язки лідера країни, яка перебуває у війні? Про це і не тільки – у нашому документальному фільмі «Один день із президентом».
