- 24 серпня, 09:32
Медіа й журналістиці незалежної України — тридцять років. Їхня велика історія ще не написана. Але найповніша безперервна хроніка життя українського медіапростору — архів «Детектора медіа».
Двадцять років наша редакція щодня фіксувала, описувала та аналізувала всі важливі події в українській журналістиці, на медіаринку, у відносинах медіа і влади тощо. З нагоди ювілею Незалежної України ми склали перелік із найважливіших і найбільш знакових, на нашу думку, подій в історії українських медіа 2010-2020 років. Це своєрідне продовження підсумкового проєкту 2001-2009 років, який вийшов у журналі «Телекритика» (його можна переглянути тут). Звісно, цей перелік не вичерпний, і ви можете пропонувати пункти, які ми до нього не включили, в коментарях.
2010
У січні кандидат у президенти Віктор Янукович відмовився від дебатів із Юлією Тимошенко, яка також вийшла у другий тур. Раніше представники Януковича не раз обіцяли, що він дебатуватиме перед другим туром виборів. Громадські організації та медійники виступили зі зверненням «Вікторе Федоровичу, не ігноруйте теледебати!». Довірена особа Януковича Ганна Герман заявила, що Янукович готовий дебатувати з будь-яким політиком, окрім Тимошенко. Замість дебатів на Першому національному відбувся сольний виступ Юлії Тимошенко, а вибори із незначним відривом виграв Янукович.
20 січня компанія Сentral European Media Enterprises продала свій пакет акцій (51%) «1+1» і каналу «Кіно» за 300 мільйонів доларів Ігорю Коломойському. Так Коломойський став мажоритарним акціонером медіагрупи «1+1». Для СМЕ ця угода була рятівна, адже бізнес компанії в центральноєвропейських країнах сильно потерпав від кризи, а українські активи корпорації були найзбитковішими.
8 лютого Ігор Коломойський купив частку Олександра Третьякова у холдингу «Главред-медіа». Раніше він володів 50% акцій холдингу, Третьяков — 40%, а ще 10% належали Central European Media.
До холдингу на той час входили журнал і сайт «Главред», журнал «Профиль», газета «Нова», сайт і журнал «Телекритика», телеканал «Сіті» тощо. Усі друковані видання, а також «Газету по-киевски», яка належала йому раніше, Коломойський закрив протягом кількох років. 2011 року холдинг «Главред-медіа» був розформований. Онлайн-медіа, які продовжили існувати — портал «Телекритика» команди Наталії Лигачової та його підсайт «Дуся», сайт «Главред», — увійшли до медіагрупи «1+1». Водночас портал «Телекритика» та інший його підсайт MediaSapiens фінансувалися й західними донорами через ГО «Телекритика», яка була окремою юридичною особою і не мала відношення до групи «1+1».
17 березня президентом Національної телекомпанії України був призначений Єгор Бенкендорф, який доти очолював телеканал «Інтер». У наступні три роки державне телебачення стане більш схожим на комерційне, а також контрольованим групою Валерія Хорошковського — Дмитра Фірташа та групою Сергія Арбузова, обидві були лояльними до нової влади — Віктора Януковича і Партії регіонів. Заступником Бенкендорфа з міжнародних зв’язків став бізнесмен Валід Арфуш. Згодом із каналу «Україна» Ріната Ахметова, найближчого до Януковича олігарха, на Перший національний перекинули головну стратегічну інфозброю влади — шоу Савіка Шустера. Бенкендорф провів перше велике скорочення штату НТКУ за часів незалежності, а також зробив чергову спробу формально «перетворити» державне телебачення на суспільне, просто замінивши вивіску.
30 квітня журналіст каналу «1+1» Мирослав Откович заявив про цензуру: за його словами, йому не дозволили зняти сюжет про те, як Віктор Янукович трактує Голодомор. І акціонер Ігор Коломойський, і керівництво каналу в особі генпродюсера Олександра Ткаченка, і влада в особі депутатки від Партії регіонів Ганни Герман заперечили цензуру. Однак на підтримку Мирослава почали виступати інші журналісти каналу, а 7 травня про цензуру заявили й новинарі СТБ. Представники кількох медійних громадських організацій та журналісти, зібравшись спочатку у вузькому колі на мозковий штурм, вирішили під час запланованої на середину травня дискусії «Медіадіагноз 2010: вірус цензури» запропонувати медіспільноті створити потужний журналістський рух «Стоп цензурі!». Дискусія вилилися в установчі збори руху.
Рух «Стоп цензурі!» діяв до 2015 року та відіграв важливу роль у протистоянні цензурі влади Януковича та в подіях Революції гідності. У журналістської спільноти з’явився солідарний голос, який ставив вимоги владі і власникам, нагадував про стандарти і свободу слова, захищав тих, чиї права порушувались.
4 червня під час пресконференції з нагоди ста днів президентства Віктор Янукович запросив журналістів із руху «Стоп цензурі» відвідати Межигір’я. Запрошення пролунало у відповідь на гостре запитання Мустафи Найєма, який, як і багато журналістів на пресконференції, був у футболці з логотипом «Стоп цензурі!».
Згодом Ганна Герман уточнила, що поїздка відбудеться, але «не сьогодні». Відтоді поїздки до Межигір’я з нагадуванням про запрошення стали щорічною традицією руху «Стоп цензурі!».
Однак потрапити на територію резиденції журналісти з руху змогли лише 22 лютого 2014 року, коли Янукович уже втік з України. Інших, більш лояльних медійників до Межигір’я запрошували для проведення сервільних інтерв’ю та оприлюднення дозованої інформації про резиденцію — так, зокрема, стало відомо про пеньки, якими любив бігати президент.
У 2010 році з’являються перші масштабні українські ініціативи з медіаграмотності за підтримки західних донорів. Так, ГО «Академія української преси» в першу чергу зосередилась на впроваджені медіаграмотності в школах, садках та закладах середньої освіти. Вже наступного року перша навчальна програма з медіаграмотності для вчителів, створена АУП, була затверджена МОН. Зараз АУП загалом видала майже сорок різних підручників, провела більше двох десятків літніх та зимових шкіл для вчителів, запустила власну онлайн-платформу, а також значно розширила аудиторію: працює вже не лише з освітянами, а ще й з активістами, звичайними громадянами та готує тренерів із медіаграмотності.
У тому ж 2010 році з’являється MediaSapiens, створений ГО «Детектор медіа», — це перший сайт, присвячений проблемам медіаграмотності в Україні. Згодом до проєктів із медіаграмотності долучаються інші громадські організації, зокрема IREX, який працює перш за все з молоддю. У 2020 році з'явився державний проєкт із медіграмотності «Фільтр» у складі Міністерства культури та інформаційної політики.
14 серпня 5 канал, ТВі та телерадіокомпанія «Чорноморська» провели годинний ефірний страйк. Ця незвична для України форма протесту була викликана судовими позовами групи «Інтер», що прагнула позбавити 5-й і ТВі частот, а також арештом майна опозиційної «Чорноморської» на вимогу контрольно-ревізійного управління. 31 серпня Київський апеляційний адміністративний суд прийняв рішення на користь «Інтера», а до претензій податкової і КРУ на адресу «Чорноморської» додався тиск Служби безпеки України. У наступні роки аж до Революції гідності регуляторний та податковий тиск на опозиційні медіа то посилювався, то послаблювався, але ніколи не припинявся. Хоча й до повного закриття жодного зі впливових опозиційних медіа влада не дійшла.
8 грудня Національна рада з питань телебачення і радіомовлення видала ліцензію оператора цифрової мережі компанії «Зеонбуд». Хто був і хто є її реальним власником, невідомо дотепер. Так цифрове ефірне мовлення в Україні опинилось у залежності від непрозорої компанії, чию монополію не оскаржували ні за Януковича, ні за Порошенка. Не роблять цього й за Зеленського. 2019 року Верховна Рада змусила вивести компанію з офшорів, однак імена шістьох її формальних власників нікому нічого не сказали. 2020 року Нацрада продовжила ліцензію «Зеонбуду». Можливість залучення до розбудови цифрової мережі іншої компанії почали всерйоз обговорювати лише нещодавно.
2011
13 січня Верховна Рада ухвалила закон «Про доступ до публічної інформації». У його розробці брали активну участь громадські організації, зокрема рух «Чесно». Хоча невизначеність щодо перспектив закону зберігалась до останнього дня, його підтримали 408 депутатів — усі, крім комуністів. І справді, ухвалення цього закону суттєво сприяло «декомунізації» спілкування між державою і медіа/громадянами. Хоча боротьба за те, щоб усі державні органи виконували норми закону, триває дотепер.
21 березня президент Віктор Янукович призначив Дарку Чепак, продюсерку шоу 5 каналу, своєю прессекретаркою. Пікантність ситуації в тому, що Дарка Чепак була співзасновницею та активною учасницею руху «Стоп цензурі!» Колишні соратники закидали їй зраду, вона ж казала, що хоче нормалізувати стосунки президента і ЗМІ. Згодом Дарка Чепак стверджувала, наприклад, що «Межигір’я» не належить Януковичу. Водночас вона справді сприяла налагодженню певного діалогу між Адміністрацією президента та журналістською спільнотою — президент став дещо відкритішим до медіа. Дарка Чепак пішла у відставку разом із керівником Адміністрації президента Сергієм Льовочкіним 17 січня 2014 року — після ухвалення диктаторських законів 16 січня. Вона залишилась у команді Льовочкіна і до 2018 року працювала в його інституті«Нова Україна».
15 квітня Національна рада з питань телебачення і радіомовлення оголосила конкурси на мовлення в мультиплексах цифрового телебачення стандарту DVB-T2. Так почався реальний перехід з аналогового ефірного телебачення на цифрове, що тривав дев’ять років і формально не закінчився досі. У конкурсі половину ліцензій отримали компанії, створені спеціально під нього, які пов’язували з олігархами, наближеними до Януковича. Зокрема п’ять компаній, які згодом стали мережею каналу «112 Україна» — «Новий формат ТВ», «Партнер ТВ», «Аріадна ТВ», «ТВ Вибір» і «Лідер ТВ».
24 серпня почала мовлення українська версія міжнародного телеканалу Euronews. Цей проєкт просувало тогочасне керівництво Національної телекомпанії України — Єгор Бенкендорф та його заступник, бізнесмен Валід Арфуш. Канал практично відразу почали звинувачувати в маніпуляціях на користь Януковича. 2017 року україномовну версію Euronews закрили; від неї залишився борг, який 2020 року ледве виплатила вже Суспільна телерадіокомпанія. 2021 року Валід Арфуш знову намагається запустити українську версію Euronews.
28 вересня Національна рада з питань телебачення і радіомовлення винесла попередження опозиційному телеканалу ТВі. Керівник каналу Микола Княжицький заявив, що влада хоче закрити канал. Почалося протистояння, яке наступного року стало публічним і політичним; до тиску долучилась податкова і правоохоронні органи. Канал відстояли (спойлер: ненадовго).
3 листопада Верховна Рада знизила квоту українського контенту в ефірі теле- і радіокомпаній із 50% до 25%. Авторка законопроєкту Олена Бондаренко з Партії регіонів назвала 25% компромісним варіантом — в неї на меті було цілковите скасування квот (це станеться 2012 року). Почалося згортання українізації медіапростору, розпочатої за часів президентства Віктора Ющенка.
14 грудня Печерський районний суд закрив кримінальну справу щодо експрезидента Леоніда Кучми, якого підозрювали у причетності до вбивства Георгія Ґонґадзе. Заступника генпрокурора, який у березні порушив цю справу, звали Ренат Кузьмін. Справа проти Кучми дозволила владі дев’ять місяців імітувати активність у розслідувані вбивства журналіста.
2012
31 січня Міністерство внутрішніх справ закрило ex.ua — найпопулярніший в Україні сервіс для обміну і зберігання файлів. Причина — поширення піратського контенту. Вперше в історії боротьба за авторські права в Україні мала результат, який відчули на собі мільйони людей. Згодом сайт відновили, але піратський контент із нього почали видаляти, й згодом він втратив популярність та закрився.
2 квітня на ТВі вийшов фільм-розслідування Костянтина Усова «Лук’янівка. Тюрма №1». Стрічка набула величезного резонансу, принесла авторові премію імені Олександра Кривенка «За поступ у журналістиці» та популярність, яку Костянтин невдовзі конвертував в електоральну підтримку — і згодом став типовим українським політиком.
3 вересня у Києві відкрився шістдесят четвертий Всесвітній газетний конгрес і дев'ятнадцятий Всесвітній форум редакторів. Під час промови президента Януковича представники руху «Стоп цензурі!» підняли плакати, привертаючи увагу до проблеми цензури та наступу на свободу слова, — якраз тоді, коли він згадав про «помилкові стереотипи та про недостатність свободи слова в країні».
19 вересня телеканали «Інтер», ICTV, Новий канал, СТБ, «Україна» та представники громадських організацій підписали меморандум «Відкриті новини заради чесних виборів». Громадські організації — Академія української преси, Асоціація «Спільний простір» / Комітет «Рівність можливостей», Інститут масової інформації та ГО «Телекритика» (тепер «Детектор медіа») за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» — сформували експертну групу, що мала проводити моніторинг новин цих каналів і стежити, аби вони дотримувалися стандартів під час висвітлення важливих тем, пов’язаних із парламентськими виборами 28 жовтня 2012 року. Моніторинг тривав п’ять тижнів. Новини при цьому не були вільними від замовних матеріалів та прихованої агітації. Але якби не меморандум, ситуація була би ще гіршою, бо очевидно, що власники й топменеджмент каналів через меморандум захищалися від тиску влади Януковича, яка не хотіла допускати присутності в ефірі опозиційних політичних сил, позбавляючи таким чином телевізійників можливості заробити на традиційній передвиборчій джинсі. Тож меморандум посприяв тому, що в ефірі був баланс представленості всіх учасників парламентських перегонів, а не лише влади, хай навіть через джинсу. Найчистішими стали новини каналу «Інтер», однак у цієї зміни, ймовірно, була й політична причина (про це читайте далі).
22 вересня набув чинності закон про цілковиту заборону реклами тютюну, ухвалений восени 2011 року. Цю заборону досі намагаються оскаржити чи обійти й медіа, які втратили значні рекламні бюджети, й тютюнові компанії, які запевняють, що реклама не заохочує до куріння.
2 жовтня Верховна Рада скасувала своє рішення про ухвалення за основу законопроєкту Віталія Журавського, що криміналізував наклеп. Небезпека запровадження кримінальної відповідальності за наклеп, яка є ідеальним інструментом тиску влади на медіа, згуртувала медійників і громадянське суспільство. Легкість, із якою влада відмовилася від чергової спроби криміналізувати наклеп, викликала підозри, що метою цієї ініціативи було відвернути увагу від брудної виборчої кампанії, яку вели провладні політсили.
6 жовтня студія «Квартал 95» почала співпрацю з «1+1». У кінці літа Володимир Зеленський, який два роки був генеральним продюсером каналу «Інтер», пішов із посади. Рейтинговий контент «Кварталу» перейшов із «Інтера» на «1+1». Це, можливо, була найбільш доленосна угода в житті Зеленського, одним із наслідків якої стала його перемога на президентських виборах 2019 року.
2013
29 січня Печерський районний суд Києва засудив Олексія Пукача до довічного ув’язнення з конфіскацією майна за вбивство Георгія Гонгадзе. Рідні й друзі Георгія не вважають справу розслідуваною, адже не покарано замовників. Виступаючи в суді, Пукач сказав, що до замовлення вбивства причетні Леонід Кучма і Володимир Литвин.
2 лютого Валерій Хорошковський продав контрольний пакет акцій медіагрупи «Інтер» Дмитрові Фірташу і Сергію Льовочкіну. У грудні 2012 року Хорошковський пішов у відставку з поста першого віцепрем’єра в уряді Азарова. Два місяці до продажу були особливим періодом в історії «Інтера». 10 грудня «Інтер» підписав меморандум із фондом «Відродження» про дотримання стандартів. У каналу з’явилася «громадська наглядова рада» з незалежних медіаекспертів, і він тимчасово став критичним до влади. Після продажу частини акцій Фірташу і Льовочкіну «відлига» скінчилась. На «Інтер» повернулася близька до Дмитра Фірташа Ганна Безлюдна, яка керує медіагрупою дотепер. Втім, як виявилося згодом, Валерій Хорошковський залишився одним із головних акціонерів Inter Media Group.
11 березня після 153 днів у полоні сирійських бойовиків-ісламістів на волю вийшла Анхар Кочнєва. Під час кількамісячної кампанії за звільнення цієї начебто громадянки України і журналістки українські медіаактивісти звинувачували владу в пасивності та байдужості. На волі Кочнєва заявила, що не має нічого спільного з Україною й залишається в Сирії; в подальшому вона фігурувала як російська журналістка.
25 квітня американський бізнесмен Олександр Альтман оголосив себе власником телеканалу ТВі. Попередній власник, російський бізнесмен Костянтин Кагаловський, заперечив продаж каналу й назвав дії Альтмана, якого підтримував нардеп і колишній керівник ТВі Микола Княжицький, рейдерським захопленням.
Більшість журналістів і ведучих опозиційного каналу звільнились; поступово ТВі занепав.
14 травня вийшов перший випуск газети «Вести». Її головредом, видавцем і формальним власником став колишній головний редактор газети «Сегодня» Ігор Гужва. Якісно оформлене видання роздавали безкоштовно у великих містах, і невдовзі ранкові черги за «Вестями» стали звичною картиною. Згодом до газети додався сайт vesti.ua, журнал «Вести. Репортер», що працював за ліцензією «Русского репортера», а в березні 2014 року — радіостанція. Під час Майдану «Вести» займали провладну позицію, а після зміни влади почали маневрувати. У липні 2015 року Гужва пішов із холдингу, а на зміну йому прийшла цивільна дружина колишнього близького соратника Януковича Олександра Клименка. Відтоді «Вести» поступово дрейфували в бік відкрито проросійської риторики.
18 травня під час опозиційної акції з нагоди Дня Європи спортсмен Вадим Тітушко напав на журналістів Ольгу Сніцарчук і Влада Соделя. В українській мові залишилося прізвище нападника — як загальна назва напівкримінальних найманців, яких нацьковують на мирні акції протесту.
Інше знакове ім’я, яке фігурувало в цій історії, — Володимир Петров. Цей політтехнолог організовував дискредитаційну кампанію проти опозиції під час цієї акції, й досі залишається запитаним — тепер вже у команди чинної влади.
29 травня розпочався перший Львівський медіафорум. Заснований людьми з комунікаційної команди львівського мера Андрія Садового, форум виріс в одну з найбільших медійних подій у Східній Європі.
На початку листопада Борис Ложкін оголосив, що продав «Український медіахолдинг» разом із журналами «Forbes Україна» та «Корреспондент» олігарху Сергію Курченку. Частина співробітників медіапроєктів УМХ звільнилась. У 2014 році Forbes відкликав ліцензію, заборонивши близькому до Януковича Курченку використовувати бренд. Після Революції гідності стало відомо, що продаж відбувся під тиском влади. Статус Українського медіахолдингу залишається невизначеним — як компанія переслідуваного законом Курченка він опинився під контролем Агентства з розшуку та менеджменту активів.
22 листопада вийшло в онлайн-ефір «Громадське телебачення» — ініціатива групи медійників, що відіграла важливу роль у висвітленні Революції гідності. Кореспонденти «Громадського» стали піонерами онлайн-стримів, що дозволили бачити події Майдану наживо. Після втечі Януковича в лютому 2014 року «Громадське» транслювали в ефірі Першого національного як альтернативу цензурованому державному телебаченню. Також під час Євромайдану запрацювало «Громадське радіо», яке очолив Андрій Куликов.
26 листопада в ефір вийшов інформаційний канал «112 Україна». Його власником неофіційно вважався міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко, хоча менеджмент та формальний власник каналу Андрій Подщипков ніколи не визнавали зв’язку. Мережу каналу сформували п’ять телекомпаній, які перемогли на цифровому конкурсі 2011 року. Згодом канал не раз змінював підставних власників, аж поки у грудні 2018 року його купив Тарас Козак — права рука Віктора Медведчука.
Першими від свавілля силовиків і тітушок на Євромайдані постраждали журналісти — на початку грудня таких було вже близько півсотні. Жилети й посвідчення більше не гарантують безпеки ані іноземним, ані навіть провладним журналістам. Розбиті камери, зламані руки, закривавлені обличчя, контузії від світлошумових гранат та численні випадки, коли журналістів били ті, хто мав їх захищати, — «правоохоронці». Фото кореспондента Reuters Гліба Гаранича з закривавленою головою облетіло весь світ як один із символів свавілля силовиків на Майдані.
2014
У ніч із 18 на 19 лютого в центрі Києва наймані бандити-тітушки вбили журналіста газети «Вести» В’ячеслава Веремія . За свідченнями очевидців, йому вистрелили в живіт після того, як він показав прескарту. Деякі з причетних до вбивства досі на свободі, Юрія Крисіна у 2019 році було засуджено.
7 березня відбулася публічна презентація нової громадської коаліції — Реанімаційний Пакет Реформ, яка у найближчі роки стане двигуном ухвалення ключових законодавчих змін у багатьох сферах, зокрема і в медіа. До групи з медіареформи у складі РПР увійшли Тарас Шевченко, Наталія Лигачова, Ігор Розкладай, Світлана Остапа, Вадим Міський (на фото), Оксана Романюк, Дмитро Котляр, Олександр Бурмагін, Аксинія Куріна, Людмила Опришко та інші (на фото). Серед їхніх пропозицій — створення Суспільного мовлення, роздержавлення преси, розформування Нацкомісії з питань захисту суспільної моралі, розширення доступу до публічної інформації, реформа законодавства у аудіовізуальній сфері тощо.
Після перемоги Революції Гідності 17 квітня Верховна рада ухвалила закон «Про Суспільне телебачення і радіомовлення України», який відкрив нову (на цей раз успішну) сторінку в історії реформування державних телерадіокомпаній у Суспільне мовлення. Втім, аби Суспільне з’явилося, депутатам доведеться ще двічі виправляти закон у наступні два роки. Трьома тижнями раніше гендиректором Національної телекомпанії України призначили харківського медіаменеджера Зураба Аласанію. Він очолюватиме державне телебачення наступні сім років, адмініструватиме його докорінну реформу, в тому числі з 2017 року – у статусі голови правління Суспільного мовлення.
16 травня вийшов перший номер журналу «Новое время». Його запустив колишній головний редактор «Корреспондента» Віталій Сич, а інвестором став чеський бізнесмен Томаш Фіала. Згодом «Новое время» запустило сайт nv.ua, а за два роки купило «Радіо Ера», перетворивши його на «Радіо НВ» і стало медіагрупою.
12 липня на російському «Первом канале» вийшов сюжет про біженку зі Слов’янська Галину Пишняк, яка начебто на власні очі бачила «распятого мальчика в трусиках» та інші звірства українських військових. Ця далеко не єдина вигадка російської пропаганди стала символом інформаційної війни, яку Росія веде проти України.
У серпні група волонтерів і активістів, які називають себе Центром «Миротворець», запустила однойменний сайт, на якому публікують персональні дані людей, що нібито допомагають агресору чи загрожують безпеці України. Згодом на сайті з’являтимуться списки журналістів, які отримували акредитацію для роботи на окупованих територіях, що буде жорстко засуджено журналістськими громадськими організаціями.
9 вересня Окружний адміністративний суд Києва за позовом Нацради з питань телебачення і радіомовлення заборонив ретрансляцію в Україні 15 російських телеканалів — державних і таких, що найактивніше поширювали пропаганду Кремля. Цьому передувала кропітка робота як представників державних та правоохоронних органів, так і деяких громадських організацій. Згодом список заборонених мовників не раз поповнювався. Це рішення багато критикували за недемократичність, але час показав, що заборона зменшила токсичну російську присутність в українському медіапросторі.
14 вересня Сергій Лещенко і Мустафа Найєм, одні з найактивніших учасників руху «Стоп цензурі!», оголосили, що балотуються до Верховної Ради за списком «Блоку Петра Порошенка». До парламенту також успішно балотувались Ольга Червакова, Світлана Заліщук, Вікторія Сюмар та інші медійники.
Наприкінці жовтня 2014 року Олена Притула, співзасновниця «Української правди», залишила посаду головної редакторки видання після майже 15 років, протягом котрих вона керувала редакцією. Видання очолила Севгіль Мусаєва – колишня журналістка «Forbes Україна», засновниця видання Hubs . Про нове призначення Притула написала у фейсбуці, і мотивувала своє рішення тим, що після «втрати найавторитетніших авторів», тобто Сергія Лещенка та Мустафи Найма, які пішли в політику, редакція потребує зміцнення новими кадрами. Притула залишилася «редактором-засновником», який керує спецпроєктами «УП» та подальшим розвитком проєкту. У 2020 році виданню виповнилося 20 років.
2 грудня створене Міністерство інформаційної політики. Воно отримало іронічне прізвисько «Мінстець» (за ім’ям міністра — ексменеджера 5 каналу Юрія Стеця) та було розкритиковане ще до того, як почало діяти. Але врешті решт не стало, як побоювалися журналісти, інструментом цензури.
2015
2 березня президент Петро Порошенко присвоїв Надії Савченко звання «Герой України». Ув’язнену в Росії військову льотчицю українські медіа не просто героїзували, а буквально зробили святою, ігноруючи сумнівні деталі її біографії. Поведінка Савченко після обміну 2016 року та її відкрита підтримка проросійських політсил стала для українців шоком і розчаруванням.
15 березня ліквідована Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі. Насправді вона впала в анабіоз ще до Революції гідності, але кілька років її активної роботи (2008–2011) були сповнені конфліктів і публічних протестів. Серед продуктів, які комісія рекомендувала заборонити, був мультсеріал Simpsons, роман Олеся Ульяненка і прогноз погоди. Більшість медійників виступали проти регулювання їхньої діяльності з позицій так званої суспільної моралі.
31 березня окупаційна російська влада припинила мовлення кримськотатарського каналу ATR. Так завершилась зачистка кримського медіапростору від медіа, непідконтрольних окупантам. Канал переїхав до Києва й відновив мовлення в червні 2015 року. Незалежні медіа на окупованих Росією частинах Донеччини та Луганщини були знищені ще 2014 року — ті з них, що залишилися працювати, вимушені йти на компроміси з окупантами.
16 квітня в Києві застрелили Олеся Бузину — публіциста, письменника й громадського діяча, що мав відверто проросійську позицію. Невдовзі поліція оголосила справу розкритою; підозру оголосили двом ветеранам війни на Донбасі. За два роки суд не зміг винести вирок у цій справі, підозрювані залишилися на свободі, а Бузина став одним із символів для російської пропаганди.
У червні 2015-го було започатковано Донбас Медіа Форум — майже одразу після початку збройної агресії Росії проти України. Це була перша спроба самоорганізації спільноти журналістів та медіапрацівників, які були змушені покинути Донбас навесні та влітку 2014 року. Головна мета форуму — донести до медійної та широкої громадськості, що Донбас — це Україна.
24 серпня в оновленому форматі запрацював інформаційний телеканал NewsOne. Заснований Рудольфом Кірносом ще в попередньому десятилітті, цей канал із 2010 року належав бізнесмену (й тоді ще не політику) Вадиму Рабиновичу. 2014 року його купив молодий ексрегіонал із Харкова Євгеній Мураєв. Розбудовувати NewsOne Мураєв запросив Олексія Семенова, який до того розробляв формат каналу «112». Обличчями каналу стали, зокрема, й ексросійські журналісти Матвій Ганапольський та Євгеній Кисельов.
18 вересня канал «1+1» скасував ефір програми «Шустер live» за участі Олега Ляшка та Юрія Луценка. Врешті-решт ефір відбувся на каналі «112». А контракт між Шустером і «1+1» був розірваний; ведучий звинуватив власника «1+1» Ігоря Коломойського в цензурі, а той Шустера — у продажності. Це стало початком опали Шустера на українському телебаченні. 2016 року його позбавили дозволу на роботу в Україні як іноземного громадянина, а його канал 3s.tv припинив мовлення. На українське телебачення Шустер повернеться лише в кінці 2019 року, після приходу до влади Володимира Зеленського.
1 жовтня набув чинності закон про прозорість медіавласності, що зобов’язав медіа розкрити своїх кінцевих бенефіціарів. Чимало медіавласників знайшли способи його оминути, та все ж інформація про реальних людей, які контролюють ЗМІ, стала доступнішою суспільству.
30 жовтня громадська організація «Телекритика» припинила співпрацю з холдингом «1+1». Ця співпраця розпочалася в кінці 2006 року, коли сайт «Телекритика» увійшов до холдингу Олександра Третьякова «Главред-медіа». Команда Наталії Лигачової залишила портал «Телекритика» та заснувала видання «Детектор медіа». Його частиною став і сайт MediaSapiens, який від початку свого виходу (завдяки західним донорам у 2010 році) належав саме ГО «Телекритика». Новий портал «Детектор медіа» стартував 8 лютого 2016 року, а в квітні ГО «Телекритика» змінила назву на ГО «Детектор медіа». Сайт «Телекритика» залишився під контролем «1+1» і був закритий восени 2020 року. Ще раніше група «Плюси» закрила медіатаблоїд «Дуся».
16 листопада на «1+1» почався прем’єрний показ серіалу «Слуга народу» виробництва «Студії Квартал 95» з Володимиром Зеленським у головній ролі. Другий сезон зняли за два роки, а третій — під президентські вибори, коли в Україні вже існувала партія з такою назвою, а сюжет серіалу почали втілювати в реальності — з тим самим актором у головній ролі.
17 грудня Національна рада затвердила перший склад Наглядової ради Суспільного мовлення. До складу ради потрапили відомі медійники та медіаексперти: Тетяна Лебедєва, Світлана Остапа, Тарас Шевченко, Віталій Портников, Вадим Міський, Тарас Аврахов, Євген Глібовицький, Лаврентій Малазонія та інші, їх обирали громадські організації та фракції парламенту. До своїх повноважень вони приступлять лише у 2017 році, після утворення НСТУ, і вперше замість державних органів обиратимуть менеджмент Суспільного мовника. Першою головою Наглядової ради стане Тетяна Лебедєва.
2016
15 січня співзасновник «Громадського» Роман Скрипін оголосив про створення власного проєкту. Колеги з «Громадського» звинуватили Романа у привласненні пожертв та заробітків від реклами на ютубі, а також крадіжці домена. Роман Скрипін відкинув усі звинувачення і наполягав, що «Громадське» — його проєкт. Судова тяганина «Громадського» зі Скрипіним тривала довго й не мала результату. Згодом Скрипін почав розбудовувати власний онлайн-проєкт Skrypin.ua.
16 лютого ексголовред газет «Сегодня» и «Вести» Ігор Гужва оголосив про створення нового інтернет-проєкту «Страна.ua», який до кінця десятиріччя стане одним із найпопулярніших інтернет-медіа країни і, водночас, чи не найбільшим поширювачем російських дезінформаційних наративів та порушником журналістських стандартів. За п'ять років після створення «Страни.ua» РНБО накладе санкції на Гужву та інших фізичних і юрдичних осіб, причетних до підтримки сайта; за повідомленням СБУ, серед причин — ведення ними системної антиукраїнської пропаганди.
21 лютого під час трансляції з мітингу пам’яті загиблих на Майдані креативна продюсерка новин каналу «Інтер», росіянка Марія Столярова сказала в ефірі «а ну-ка, заканчивайте эту хуйню». Її звільнили й невдовзі депортували з України, хоча вона стверджувала, що не мала на увазі образити Небесну сотню. Втім, на українському телебаченні залишилося чимало громадян Росії, які впливали на інформаційну політику. Серед них був, наприклад, політтехнолог Ігор Шувалов, який значною мірою формує редакційну політику інформаційного мовлення каналу «Інтер»; згодом йому заборонили в’їзд на територію України.
22 березня в церкві Миколи Набережного на Подолі в Києві поховали Георгія Гонгадзе. На похорон приїхали вдова журналіста Мирослава Гонгадзе та доньки Нана й Соломія. Мати Георгія Леся Гонгадзе не дожила до похорону сина — померла 2013 року. Тіло Георгія без голови знайшли 2 листопада 2000 року під Таращею на Київщині. Експертизи тривали роками без остаточного підтвердження, що тіло належить Гонгадзе: 16 років так зване таращанське тіло зберігалось у морзі на вулиці Оранжерейній. Голову знайшли 2009 року — на місце поховання вказав убивця Георгія Олексій Пукач.
3 квітня «Слідство.інфо» випустило розслідування «Подвійне життя Порошенка», створене в межах міжнародного проєкту Panama Papers. Розслідувачі стверджували, що президент займався незаконним бізнесом в офшорах, наголошуючи, що це відбувалось якраз у дні «Іловайського котла». Це був один із найпотужніших ударів розслідувачів по репутації президента Порошенка — і далеко не останній. Розслідування багато критикували, зокрема керівник Суспільного Зураб Аласанія звернувся до Незалежної медійної ради з проханням дати матеріалу оцінку. НМР відповіла, що розслідування занадто емоційне, однак винні передусім політики, а не розслідувачі.
15 травня українська співачка Джамала перемогла на міжнародному пісенному конкурсі «Євробачення», виконавши пісню «1944», присвячену депортації кримських татар. У непростій ситуації війни та економічної кризи Україна гідно провела «Євробачення-2017».
20 липня вранці вибухнула бомба, закладена в автомобіль теле- і радіоведучого Павла Шеремета. Загиблий білоруський журналіст, який довго працював у Росії, в останні роки був директором із розвитку «Української правди» та ведучим «Радіо Вести». Вбивць, організаторів і замовників злочину досі не знайшли.
4 вересня невідомі підпалили будинок продакшен-компанії «Національні інформаційні системи», що виробляє новини для каналу «Інтер». На фасаді залишили напис «”Інтер” — агенти Москви». Нападники звідкись знали, що палити треба саме НІС, а не головний офіс із вивіскою «Інтер».
8 листопада набув чинності закон, що встановлював квоти на пісні українською мовою та українськомовні програми на радіо та телебаченні. На відміну від квот національного продукту, що існували до 2012 року, йшлося саме про мову. Комерційні медіа чинили українізації медіапростору спротив, але в наступні роки української в медіа все ж дедалі більшало.
19 грудня п’ять громадських організацій, що працюють у сфері медіа — Інститут медіаправа (Центр демократії і верховенства права), «Телекритика» («Детектор медіа»), Інститут масової інформації, «Інтерньюз-Україна» і Фундація «Суспільність», — створили Незалежну медійну раду — експертний орган саморегуляції, що дає фахову оцінку медійному контенту. Першою головою НМР стала шефредакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова. Наразі її очолює Антоніна Черевко.
2017
1 січня набуло чинності рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення про новий склад універсальної програмної послуги — переліку телеканалів, які провайдери обов’язково включають у свої пакети. В УПП більше не було телеканалів провідних комерційних медіагруп. Вони почали брати з провайдерів гроші за трансляцію своїх каналів, щороку підвищуючи тарифи.
19 січня було зареєстроване Публічне акціонерне товариство «Національна суспільна телерадіокомпанія», а державні теле- і радіокомпанії припинили своє існування. Це був перший справді незворотний формальний крок до Суспільного мовлення. Цього року Суспільне отримало першу повноважну наглядову раду та першого керівника, призначеного не органами влади. Наступного ж року — лише половину законного фінансування.
У січні львівський канал ZIK почав перетворюватися на всеукраїнський та інформаційний. Цим процесом керували генпродюсер Гайгисиз Гелдієв та креативна продюсерка Наталія Влащенко — вихідці з каналу «112». ZIK удалося зробити досить якісним і популярним — але за два роки його власник Петро Димінський продав канал Медведчуку.
26 квітня набув чинності закон «Про державну підтримку кінематографії», що встановив прозору систему розподілу державних грошей на кіновиробництво. Аби закон запрацював, довелося ще добряче поборотися, але процес пішов — невдовзі в Україні стали знімати державним коштом кіно, за яке не соромно.
25 травня в Україні заблокували доступ до російських соцмереж. Президент ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони про санкції щодо російських компаній, серед яких — власники соцмереж «Вконтакті» і «Одноклассники», а також «Яндекса» і «Мейл.ру». Більшість українців поступово відучилася користуватися цими колись найпопулярнішими сервісами.
12 липня ТРК «Ера», яка роками займала частину ефіру Першого національного каналу, відмовилася від ліцензії на мовлення. Але керівництво НСТУ ще два роки боротиметься за те, щоб «Ера» пішла з ефіру Суспільного мовника разом із піаром свого власника Андрія Деркача, екстрасенсами та іншим токсичним контентом. У 2020 році Андрій Деркач, а згодом і його медіаактиви, опиняться під санкціями США за «втручання в американські вибори та участь в російській мережі зовнішнього впливу». У серпні 2021 року санкції проти Деркача запровадить і Україна.
24 серпня на частотах колишнього ТОНІСа почав мовлення Прямий канал. Його запуском керував «біологічний батько» всіх провідних інформаційних мовників України — росіянин Олексій Семенов. Канал від початку демонстрував прихильність до Петра Порошенка, хоча формальним його власником був маловідомий ексрегіонал Володимир Макеєнко. Офіційним власником Прямого Порошенко став тільки в лютому 2021 року.
5 жовтня Національна рада відмовила у продовженні ліцензій низці радіостанцій холдингу УМХ олігарха-втікача Сергія Курченка через непрозору структуру власності. Це були частини радіомереж «Авторадіо», «Ретро ФМ» і NRJ, які втратили загалом 35 FM-частот. Перевірки мовників Нацрада проводила за заявою ГО «Детектор медіа». У наступні два роки рішення Нацради марно оскаржуватимуть у судах, після чого частоти виставлять на конкурс. Левову частку з них виграє група радіостанцій Суспільного мовлення — «Українське радіо», «Радіо Промінь» та «Радіо Культура», що нарешті отримають загальнонаціональне покриття, за яке боролися багато років.
2018
29 березня Нацрада підбила підсумки першого конкурсу на цифрове радіо DAB+ у Києві. Конкурс проігнорували три комерційні радіогрупи — «ТАВР Медіа», УМХ й ТРК «Люкс», натомість Суспільне і Business Radio Group отримали по три цифрових ліцензії. Також ліцензію дали державній радіостанції «Армія FM». Загалом у київському мультиплексі мовить 14 радіостанцій. Згодом Нацрада замовила прорахунок частот у Львові, Одесі та решті обласних центрів, але конкурсів поки не проводила.
15 травня Верховна Рада ухвалила закон «Про ефективне управління майновими правами правовласників у сфері авторського права і (або) суміжних прав», який набув чинності 22 липня. Цей закон регулює роботу організацій колективного управління авторськими правами. В Україні з’явились організації, уповноважені правовласниками збирати авторську винагороду за трансляцію музики, фільмів тощо. Щоправда, на практиці робота цього механізму дотепер не впорядкована й довкола нього не вщухають конфлікти й судові спори.
29 травня в Києві «вбили» російського журналіста Аркадія Бабченка, а наступного дня «воскресили». Служба безпеки України заявила, що інсценувала його загибель, щоб затримати Бориса Германа, який нібито планував на замовлення Кремля вбити пів сотні медійників і громадських діячів. Щоправда, Герман уклав угоду зі слідством і невдовзі вийшов на волю.
1 серпня в Києві та Кіровоградській області вимкнули аналогові телеканали. За місяць це саме зробили майже в усій Україні. Однак остаточного вимкнення аналогового сигналу так і не сталося — його далі транслюють на кордонах із Росією, на межі окупованого Криму та у прифронтовій зоні.
1 серпня «Українське радіо» стало найпопулярнішою інформаційною радіостанцією країни за підсумками свого першого медіасезону в складі Суспільного мовлення, відповідно до даних індустріального дослідження. Реформування радіо очолив генпродюсер Дмитро Хоркін. Це перше помітне аудиторне досягнення новоствореного Суспільного мовлення. Від цього часу «Українське радіо» залишатиметься лідером у ніші розмовних радіо, хоча добудувати його FM-мережу та охопити всі обласні центри вдасться лише за три роки.
Дивіться відеорепортажі «Детектора медіа» про старт першого сезону «Українського радіо» у складі Суспільного мовлення та реформування контенту, а також про найцікавіші експонати музею «Українського радіо».
8 серпня журналісти інформаційної служби «1+1» вперше з 2004 року публічно виступили проти рішення керівництва каналу. Предметом протесту було запрошення Оксани Марченко, дружини Віктора Медведчука, до проєкту «Танці з зірками». Керівництво не піддалося — Оксана відтанцювала у шоу; щоправда, не перемогла.
5 жовтня формальним власником телеканалу NewsOne став нардеп від «Опозиційного блоку» Тарас Козак — права рука Віктора Медведчука. Напередодні Верховна Рада проголосувала за санкції проти каналів Медведчука, які, втім, тоді не запрацювали. 14 грудня Козак також став власником каналу «112 Україна», а 14 червня 2019 року — каналу ZIK; так сформувалася трійка каналів Медведчука.
24 жовтня остаточно припинило мовлення «Радио Вести». У правоохоронців були питання до власника станції — наближеного до Януковича Олександра Клименка, а Нацрада з питань телебачення і радіомовлення не продовжила «Вестям» ліцензію в Києві. «Зірковий» склад ведучих пішов із радіостанції ще 2016 року через політичний тиск з боку власника.
19 листопада почав мовлення телеканал «Наш». Його (разом із партією «Наші») заснував нардеп Євгеній Мураєв, продавши NewsOne Тарасу Козаку. На відміну від партії, канал дочекався свого зоряного часу — став головним осередком проросійської пропаганди на телебаченні після закриття каналів Медведчука на початку 2021 року.
31 грудня офіційно завершився процес роздержавлення друкованих ЗМІ. Попри спротив органів влади та місцевого самоврядування, а часом і самих редакцій, абсолютна більшість державних і комунальних газет стали приватними або закрилися. Щоправда, реформовані медіа часто залишаються фінансово залежними від місцевої влади.
2019
В останні хвилини 2018 року глядачі телеканалу «1+1» дивилися привітання не чинного президента Петра Порошенка, а кандидата в президенти Володимира Зеленського (на фото). В команді Зеленського це пояснили технічною помилкою, натомість топменеджер каналу Олександр Ткаченко сказав, що показати звернення кандидата — його свідоме рішення. Адже, за словами Ткаченка (майбутнього нардепа від партії «Слуга народу» та майбутнього міністра культури та інформаційної політики, до речі), привітання чинного президента на Новий рік — рудимент совка.
5 лютого оголошено про створення Медіаруху «Медіа за усвідомлений вибір». На публічній презентації меморандум руху підписали низка телеканалів, радіостанцій, інформагенцій, онлайн-видань, а також громадські медійні організації. Загалом більше 60 учасників. Учасники руху заявили про намір дати змогу виборцям обрати президента і парламент на основі повної та достовірної інформації у ЗМІ. У подальші роки Медіарух публічно захищатиме журналістів та медіа у конфліктах з органами влади та посадовцями, а також реагуватиме на законодавчі ініціативи щодо свободи слова та регулювання медіа.
27 лютого у програмі «Наші гроші з Денисом Бігусом» вийшло розслідування «Армія! Друзі! Бабки!» про корупцію в «Укроборонпромі». Слово «Свинарчук» (попереднє прізвище фігурантів розслідування Ігоря та Олега Гладковських) стало символом-звинуваченням на адресу Петра Порошенка напередодні президентських виборів. Суди між Гладковськими і командою Бігуса тривали ще півтора року. Це розслідування стало одним із чинників поразки Порошенка на виборах 2019 року.
18 квітня кандидат у президенти Володимир Зеленський узяв участь у політичному токшоу «Право на владу» на лояльному до нього каналі «1+1» (фото). Це був єдиний його вихід у прямий ефір за час кампанії; наймедійніший кандидат був напрочуд непублічним. Від передбачених законом дебатів на Суспільному Зеленський відмовився, натомість кинувши Петрові Порошенку виклик, у відповідь на який пролунало легендарне «стадіон так стадіон». Шоу на стадіоні не стало для суспільства заміною повноцінним дебатам. В ефірі на Суспільному взяв участь лише Петро Порошенко, який відповідав на запитання ведучих та експертів (фото).
14 червня народний депутат України Тарас Козак купив обидві юридичні особи телеканалу ZIK — компанії «Міст ТБ» і «Нові комунікації». Також він оголосив про об’єднання трьох телеканалів — «112», NewsOne та ZIK — у холдинг «Новини». В наступні місяці форма і зміст ефірів трьох каналів остаточно уніфікувались, як і їхня редакційна політика, ключову роль у якій відігравали інтереси Віктора Медведчука. Історія «каналів Медведчука» припиниться на початку лютого 2021 року, коли їх вимкнуть через запроваджені Радою національної безпеки і оборони санкції.
29 серпня міністром культури, молоді та спорту призначений колишній керівник холдингу StarLightMedia Володимир Бородянський. До сфери його відповідальності включили інформаційну безпеку та медіапростір. Наступником Бородянського став також медіаменеджер, та ще й який — керівник «1+1 медіа» Олександр Ткаченко. Влітку 2019 року його обрали до Верховної Ради як кандидата від партії «Слуга народу».
11 жовтня Володимир Зеленський встановив світовий рекорд із тривалості спілкування з журналістами. Він відповідав на запитання у фудкорті на «Арсенальній» 14 годин 10 хвилин поспіль. Марафон став символічною відповіддю на звинувачення в недостатній відкритості президента для ЗМІ.
3 грудня розпочав мовлення канал «Україна 24». Запустити інформаційний канал медіахолдинг Ріната Ахметова намагався ще десять років тому, але здійснилися плани лише тепер. Обличчями каналу стали розкручені ведучі холдингу Медведчука та каналу «Наш». За півтора року «Україна 24» стала одним із лідерів інформаційної ніші.
27 грудня у Верховній Раді зареєстрували проєкт закону «Про медіа». Його автори — десятеро нардепів із фракції «Слуга народу». Закон має впорядкувати проблемні питання статусу медіа та журналістів, регуляції і саморегуляції, прав і відповідальності у сфері медіа. Громадські організації та медійники відреагували на нього по-різному — від конструктивної критики до категоричного заперечення; закон досі вдосконалюють.
27 грудня вийшов останній випуск друкованої версії щотижневика «Зеркало недели» («Дзеркало тижня»), який народився у 1994 році. Команда Юліії Мостової (на фото) продовжує випускати інформаційно-аналітичне видання двома мовами в інтернеті та, за моніторингом Інституту масової інформації, входить у лідери дотримання журналістських стандартів.
29 грудня вийшов на волю Станіслав Асєєв — журналіст, який два з половиною роки провів у російському полоні в Донецьку. Завдяки його свідченням світ дізнався про тортури, яким піддають в’язнів бойовики в тюрмі «Ізоляція».
2020
У січні онлайн-платформа Megogo виграла тендер УЄФА та отримала ексклюзивне право трансляції матчів Ліги чемпіонів УЄФА, Ліги Європи УЄФА та Ліги конференцій УЄФА сезонів 2021–2024 років. Раніше такі угоди могли дозволити собі лише великі медіагрупи. Це частина великої тенденції посилення онлайн-платформ платного відео та телебачення, які поступово відвойовують аудиторію в класичного телебачення.
29 січня чотири найбільші медіагрупи закодували сигнал 22 своїх каналів на супутнику. Їх розкритикували за те, що цей крок начебто унеможливить перегляд українських телеканалів для мешканців окупованих територій. Втрутився президент, і медіагрупи створили незакодовані міжнародні версії своїх каналів.
1 березня на базі колишнього іномовлення UATV розпочав мовлення російськомовний канал «Дом», адресований мешканцям окупованих територій. На вільній території він не транслюється — тільки в інтернеті. На першому етапі канал демонстрував розважальний контент, отриманий від комерційних телегруп безкоштовно. Наразі канал створює чимало власних проєктів. Але хто дивиться цей канал і скільки в нього глядачів, з’ясувати неможливо.
25 березня в Україні розпочався локдаун, пов’язаний із коронавірусною епідемією. Карантин кардинально змінив умови роботи медіа: чимало редакцій перейшли на дистанційну роботу та проведення заходів в онлайні (особливої популярності набула програма для організації відеоконференцій ZOOM) втратили можливості проводити відео- та кінозйомки, різко скоротився рекламний ринок. Своєрідною компенсацією цих втрат стало зростання інтересу аудиторії до будь-якого контенту, пов’язаного з коронавірусною хворобою. Щоправда, цей коронавірусний бум тривав лише кілька місяців. Втрата рекламних доходів також змусила чимало медіа збирати пожертви, запроваджувати платний доступ до контенту або формувати платні клуби читачів.
6 квітня в ефірі кільканадцятьох українських телеканалів стартувала «Всеукраїнська школа онлайн» — телевізійні уроки для школярів під час локдауну, запровадженого через коронавірусну епідемію. Учням 5, 6 і 7 класів довелося дивитися телеуроки на каналах Медведчука.
У червні з декларації народного депутата Віктора Медведчука стало відомо, що частка власності каналів «1+1» і «2+2» належить його дружині Оксані Марченко. На каналі відреагували збентежено, наче не знали цього самі. Після впровадження санкцій проти Медведчука і його дружини на частку Марченко в «1+1» наклали арешт.
19 жовтня розпався рекламний альянс трьох медіагруп — «Інтера», «України» та StarLightMedia, який існував із 2013 року. Нова конфігурація — StarLightMedia + «1+1 медіа» проти «Медіа Групи Україна» + Inter Media Group.
