«Бути вільними — це найголовніше, чого ми навчаємо цих дітей», — каже керівниця ГО «Новий Донбас» Лариса Артюгіна, поки ми в мікроавтобусі підіймаємося та опускаємося гірськими дорогами на шляху до села Рибник.

На під’їзді до пункту призначення у вікні видно вервечку підлітків, які йдуть дорогою, тримаючись за нитку. Такими групами вони досліджували місцеві пам’ятки й розпитували людей про історію села. Наприкінці дня — підбивали підсумки, хто назбирав найбільше фактів.

Вони є учасниками культурно-абілітаційного проекту «Мандрівна Майстерня Миру — Посмішка Проти Війни», який тривав два тижні в липні та серпні. Через культурні та освітні активності організатори підтримують тих, кого торкнулася війна на Донбасі.

Тут є діти ветеранів АТО, а також із сімей вимушених переселенців. Є ті, хто приїхав із прифронтових територій, а дехто добрався навіть із тимчасово окупованих частин України. Місць, де «МакДональдс» тепер перетворився на «ДонБургер». У горах не чути вибухів, воєнні дії десь далеко й про них поки можна забути.

Ми з колегою вивантажили мікроавтобус, з’їли бутерброди з солоною місцевою бринзою, прочитали лекції з медіаграмотності та створення мультимедійних проектів. Дивувало те, якими дорослими видалися ці діти попри рожеве чи зелене волосся.

У таборі розкритися, поділитися своїми внутрішніми переживаннями підліткам допомагали психологиня Сусанна Ангелова та литовський актор, журналіст Аркадіус Винокуровас.

Ярослав Пілунський та Андрій Нідзельський у рамках «Школи документалістики та медіа» вчили учасників основам роботи оператора й звукорежисера в кіно. А пані Артюгіна навчала виробництву документальних стрічок і роботи з сучасними медіа.

За декілька місяців діти змогли використати отримані знання. Вони зверстали в онлайн-сервісах власні мультимедійні проекти на тему «Світ, в якому я живу». Роботи стануть їхньою перепусткою до другої освітньої сесії «Школи документалістики та медіа», яка проходитиме за кордоном.

«На другу сесію, на жаль, ми не можемо взяти всіх. Ми сказали, що ті, кому це цікаво, можуть зробити лонгрід. Першу роботу я отримала на третю добу після оголошення. Тобто ці підлітки надзвичайно швидко навчаються та є дуже самостійними. Мені сподобалося, що вони справді намагались описати свій внутрішній світ. Є дуже особисті лонгріди про те, що діти відчувають, як вони живуть. Це все описано вкрай емоційно й користувач, який може почитати текст, подивитися відео та фото, занурюється у світ кожного підлітка. Це дуже щиро і вони не бояться цим ділитися. В них уже пройшов перший страх і закритість»

Лариса Артюгіна

Громадські організації «Детектор медіа» та «Новий Донбас» пропонують вам ознайомитися з 15-ма історіями про волонтерство, музику, хобі, сім’ю, друзів та зовсім недитячу тему — війни та миру.

Стефані (16 років) пише: “Коли почалося те, що почалося, коли після звуків салюту я ховалася під ліжко, коли сирена наганяла на мене страх, що сковує рухи... тоді мій світ розколовся й осипався скляними пелюстками. Але я вважаю, що людина сама визначає свою долю, навіть якщо на неї діють глобальні зовнішні чинники. Саме тому те, що забрало життя багатьох, посміхнулося мені й сказало: «Дитинко, шанс є у всіх». Історія дівчини про те, як вона покинула рідну Горлівку та переїхала в Харків, про навчання у школі, хобі та самопізнання. Далі тут.

Настя (17 років) живе в мікрорайоні Донецька, який називається Текстильник. Вона любить фарбувати волосся в яскраві кольори.  «Жила би я в місті де все нормально, не так би кричало моє волосся. Але я живу в місті примар із привидами, де всюди, куди не моргнути, є страх бути невидимим підлітком в яскравому світі», — пише вона. Настя любить кататися на велосипеді та пишається тим, що навчила собаку співати. Далі тут.

Влад зі Слов’янська розповідає, як став волонтером для місцевої платформи ініціатив «Теплиця». «Волонтерство для мене — це те, без чого я не можу жити. Такий малесенький наркотик», — каже він. Якось у рамках платформи йому запропонували поїхати на тренінг до Харкова, але батько Влада відмовляв, бо вважав цю організацію «сектою». Насправді «Теплиця» займається неформальною освітою, урбаністичними, соціальними та культурно-мистецькими проектами. Далі тут.

«Є у мене невелика мрія стати режисером і я до цієї мрії по-маленьку йду», — пише Маргарита. У своїй історії вона ділиться списками улюблених виконавців і фотографів, закликає інших завжди залишатися собою. Далі тут.

Історія Артемія (13 років) із Луганська багата на деталі. Він розповідає, як намагається звикнути до Києва, де живе вже четвертий рік. Йому не вистачає луганських посадок, в яких гуляв із татом і дідусем, але в столиці, пише Артемій, є чудова альтернатива — парки. 

«Хоча я живу в Києві вже 4 роки, знімаю з батьками квартиру 2 роки, тому що до цього ми жили у друзів. Хоча в цій квартирі є проблеми з електрикою, водою та опаленням, я відчуваю в ньому затишок. Здебільшого через сім'ю, але ще й через те, що в ньому є речі з ДОМУ, які мені такі дорогі. Мені приємно усвідомлювати, що хоча ми і знімаємо цю квартиру, ми ні від кого не залежимо, і я можу робити в ній все, що захочу: клеїти постери, збирати лего на підлозі, прикрашати до свят, приймати гостей. Таке відчуття свободи мені завжди подобалося — хоч на вулиці, хоч удома», — розповідає він. Далі тут.

У світі Марії з міста Миколаївка (Донецька область) головну роль відіграє творчість. Вона розповідає, як знімає короткометражки. Зараз Марія — оператор і монтажер у місцевій ініціативній групі «Medi@nna». Далі тут.

Аліса (16 років, Миколаївка) теж учасниця групи «Medi@nna», де знімає відео. А ще вона — президент школи. Також дівчина страшенно любить фотографувати. Далі тут.

Ксенія (14 років, Торецьк) розповідає про дружбу та заняття з малювання. Вони з найкращою подругою Катею люблять усе, що пов’язано з Гаррі Поттером. Далі тут.

Але для Катерини найбільша мрія — поїхати з Торецька. «Я живу в маленькому місті Торецьк. 10 км від КПП Майорск, «червона зона», в'їзди та виїзди з міста — блок-пости. Історично Торецьк — місто шахтарів. Мій тато працює на шахті, але шахти закривають. Тут дуже погано з роботою і всі розуміють, що місто не має майбутнього... Таким чином, перший пункт моєї мрії — поїхати з цього міста», — пише вона. Далі тут.

Історія Оксани — про сім’ю, війну та волонтерство. «Рани, які залишила на мені війна, загоюються, а душа прагне волі. Я вільна...» — пише дівчина. Далі тут. 

«Я завжди знала, що реальність жорстока, і намагалася уникнути її, надягаючи «рожеві окуляри», мовляв, не все так погано й скоро життя налагодиться, але виявилося не так... Реальність ніби б'є в упор, нагадуючи про себе кожного разу, коли я намагаюся забути про неї. Найсильніший «удар» я отримала, коли почалася ВІЙНА. І, знаєте, що? Після цього я не стала її визнавати, навпаки — почала боротися ще сильніше. Тепер я живу в своєму світі, де немає жорстокості й злості. Цей світ — моя сім'я та фантазія, в якій панує щось особливе», — розповідає 15-річна Владислава. Вона з прифронтового села Гранітне (Донецька область). Дівчина каже, що лише в Карпатах зрозуміла: існує мир, про який переповідають інші. Далі тут.

У «червоній» зоні на лінії зіткнення живе й Ілона (16 років). Це смт. Верхньоторецьке Донецької області. Але її історія не про війну, а сім’ю, друзів та подорожі. Утім дівчині не вистачає творчих чи спортивних гуртків, яких у селищі немає через воєнні дії. Далі тут.

«Я дуже хочу, щоб кожен із вас не боявся», — закликає 14-річна Настя, яка була змушена покинути рідний Донецьк у 2014-му. Їй довелося жити в санаторії, а матері працювати посудомийкою. 

«Я пам'ятаю, як мама сиділа на ліжку і дзвонила різним волонтерам, не було місць, не було можливості, і ось останній номер. Нас покликали в Житомир. Волонтер забрав нас із автовокзалу, привіз у готель. Подарував мені рюкзак із зошитами й ручкою, і сказав, що влаштував мене в школу. Пам'ятаю, як на мене дивилися мої однокласники, для них я була не такою, як вони. Ми майже не спілкувалися до 7 класу, весь час мене називали Донбас-Донцова. Я не реагувала на їхні образи», — розповідає дівчина. Зараз вони живуть у Житомирі, а Настя тренується і навіть виступає у фаєр-шоу зі студією «Дім сонця». Далі тут.

Наступний проект «один на двох» — від Насті та Ксюші. Цікава історія про дружбу. Познайомилися вони в таборі. «Я просто не очікувала, що знайдеться людина, таргани якої будуть танцювати канкан разом із моїми! Знаєте, як я зрозуміла, що Настя — краще, що зі мною сталося? Я почала співати дурну пісню Тіматі, а вона підхопила й ми кричали на весь поверх противними голосами», — зізнається Ксюша. Зараз між ними 753 км, але дівчата вірять, що це не надовго. Далі тут.

Останній проект від тріо: Уляни, Павла та Богдана. Зараз вони живуть у Краматорську. «Нас об'єднала одна мета — зробити наше місто кращим в Україні. Кожен день ми працюємо над тим, щоби місто ставало чистішим і відповідало стандартам ЄС», — розповідають вони. Далі тут.