Редакція «Детектора медіа» склала перелік досягнень, якими можна пишатись, і нерозв’язаних проблем українських медіа. 

Медіа й журналістиці незалежної України — тридцять років. Із нагоди ювілею команда «Детектора медіа» склала перелік із п’ятнадцяти досягнень і п’ятнадцяти нерозв’язаних проблем українських медіа, які ми вважаємо найбільш знаковими. Звісно, цей перелік не вичерпний, і ви можете пропонувати пункти, які ми до нього не включили, в коментарях. Зізнаємося, нам було легше згадувати й формулювати «зради», ніж «перемоги», адже системних проблем в українських медіа чимало — є над чим працювати. Однак і пишатись нам є чим. Час, у який ми живемо — точно не найгірший для української журналістики. 

Перемоги

Свобода слова в українському інформаційному просторі. В Україні серед традиційних та нових медіа представлені всі спектри ідеологічних, ціннісних, політичних позицій, не заборонених законом. Ми багато критикуємо, наприклад, політичні токшоу, але це саме те, що позитивно відрізняє Україну від медіапростору більшості пострадянських країн.

Незважаючи на маніпуляції, порушення балансу думок та ігнорування етичних стандартів, на телебаченні все одно відбувається дискусія влади та опозиції. Навіть найпартійніші телеканали кличуть опонентів, медіа представляють усю палітру політичних позицій. Почали з’являтися справді якісні програми, наприклад, «Зворотний відлік» на Суспільному. 

Поява недержавних телеканалів, інформагенцій та преси, створення потужного сегменту інтернет-ЗМІ. У 1992 році миколаївський комерційний канал «Тоніс», створений ще у 1989-му, переїхав до Києва та почав мовлення в столиці. В тому ж 1992-му вийшли в ефір приватні телеканали ТЕТ та ICTV.

Протягом 1995-1997 років у мережах УТ-2 та УТ-3 запустилися «1+1» та «Інтер», з’явився СТБ. Це стало початком українського недержавного телебачення. 

_{Спочатку програма «ММЦ-Інтерньюз» виходила на державному УТ-2. У 1997 році був створений канал СТБ, візитівкою якого стали «Вікна-новини» та «Шоу довгоносиків»}

З’явилися власні українські інформаційні агенції, першою з яких була УНІАР — Українська незалежна інформаційна аґенція «Республіка» — Сергія Набоки.

У друкованій пресі самвидав, який зародився ще в часи радянської перебудови — найвідомішими були  львівський «Поступ» Олександра Кривенка та київський «Голос відродження» Сергія Набоки, — трансформувався в офіційно зареєстровану незалежну українську пресу. Зокрема, «Поступ» став «Post-Поступом».

«Україна молода» була заснована в липні 1991 року як молодіжне видання ЦК Компартії України, однак уже в серпні 1991 року газета стала незалежною. Перша  приватна газета західного зразка  — «Киевские Ведомости» — з’явилася влітку 1992 року. Далі — «Всеукраїнські Відомості», таблоїд «Бульвар». Це були популярні видання, які виходили великими накладами.

Впливовими стали створені в середині 90-х газети «Зеркало недели» та двомовний «День», журнал «ПіК» (1999).

Це були суспільно-політичні видання, де читачі могли прочитати не лише про актуальні події, а й знайти на шпальтах газети якісну аналітику. Відповіді на запитання «як?» «чому?» й «навіщо?». Нині «Дзеркало тижня» існує у двомовному варіанті як інтернет-видання.  Газета «День» має сайт і продовжує виходити друком як тижневик. 

Початок  потужному сегменту інтернет-ЗМІ заклала «Українська правда», створена навесні 2000 року Георгієм Гонгадзе та Альоною Притулою.

Вибух адаптацій шоуформатів. «Танці з зірками», «Україна має талант», «Х-фактор», «Голос країни» — наша держава один за одним успішно перейняла десяток міжнародних шоуформатів. Вони не лише стали неймовірно популярними в Україні (заодно відкривши чимало талантів), це були одні з найкращих адаптацій у світі. Втім є й зворотний бік медалі: залежність від дорогого розважального продукту та повсякчасна «гонка озброєнь» між провідними телегрупами позбавляє їх шансів на незалежність від олігархічних дотацій. 

Журналістські розслідування. В Україні вільно (хоч і не без перешкод та проблем) працюють десятки розслідувальних команд, які конкурують між собою за увагу глядача, якість продукту й беруться за найскладніші теми. Їхній продукт не заборонений і його можна бачити в ефірі загальнонаціональних телеканалів. Хоча в деяких журналістів (як і всюди у світі) виникають проблеми через впливових фігурантів розслідувань, в Україні немає табуйованих тем чи недоторканних персонажів.

Суспільне мовлення. Після майже двох десятиліть громадсько-політичної боротьби й законотворчої роботи державні телеканали та радіостанції нарешті перетворили на Суспільне мовлення з редакційною свободою та незалежними органами управління. Новому мовнику не лише вдається виробляти інформаційний продукт вищої якості, ніж у комерційних конкурентів. Він поступово нарощує аудиторію. Так, Суспільному вже вдалося збільшити аудиторію радіостанцій та почати працювати в диджиталі. Хоча «UA:Першому» все ще належить поборотися за телеглядачів. Тим часом реформоване «Українське радіо» встигло стати найпопулярнішою розмовною радіостанцією країни та найбільшою радіомережею. Утім, модель фінансування залишається слабким місцем мовника.

Роздержавлення преси. Кількасот друкованих видань вийшли з-під контролю органів влади та місцевого самоврядування. Деякі з них не втрималися на ринку, але більшість знаходить способи працювати й розвиватись у новій якості. Щоправда, комунальних телерадіокомпаній реформа не торкнулась, а роздержавлені газети часто залишаються фінансово залежними від колишніх акціонерів, тож влада далі впливає на їхню редакційну політику.

Доступ до публічної інформації.  Закон про нього — один із найкраще виписаних. І попри всі вади його виконання, в суспільства та медійників є можливість за допомогою доступу до публічної інформації контролювати державну владу й місцеве самоврядування. Водночас державні органи стають прозорішими, а дедалі більше даних — відкритими та доступними для медіа.  

Журналістські рухи проти цензури. З єдністю в українській медіаспільноті не склалося, але в ключові моменти активна частина журналістського цеху знаходить у собі сили й сміливість об’єднатися проти цензури та політичного диктату. Рух проти темників 2002 року, «Журналістська революція» 2004-го, ініціативи «Краще не брехати» (2006) і «Не продаємося» (2009), «Стоп цензурі» (2010–2015) та Медіарух (із 2018 року й дотепер) — яскраві епізоди не тільки відстоювання прав та свобод, а й формування ідентичності українського журналістського цеху.

 

Журналісти Андрій Макаренко («Інтер»), Оксана Лисенко («Телекритика») та Ігор Пелих (ICTV). Ігор та Андрій жили під час революції в наметах на Майдані разом із протестувальниками  

Інноваційна боротьба проти дезінформації. Україна вимушено опинилася в авангарді боротьби проти російської дезінформації. Українські фактчекери, спеціалісти з моніторингу, data-аналітики, комунікаційники стали першопрохідцями й винайшли багато методів та інструментів, яких сьогодні ми можемо навчити інші країни. Набувають масштабів та новітніх інструментів проєкти з медійної грамотності та критичного мислення як для дітей та підлітків, так і для дорослого населення. Активно до навчання медіаграмотності та боротьби з дезінформацією (не лише методами заборони) почала долучатися держава.

Блокування російського впливу. Заборона ретрансляції російських телеканалів, блокування російських соцмереж, санкції проти медіа Віктора Медведчука — неоднозначні за формою, але необхідні за змістом кроки на захист національної безпеки. Розгул російської та проросійської пропаганди не має нічого спільного зі свободою слова.

 

Запуск української кіноіндустрії. Після десятиліть стагнації українське кіно нарешті запрацювало. У широкий прокат почали виходити десятки вітчизняних фільмів на рік: психологічні драми, дитяче фентезі, військові стрічки, романтичні комедії, екранізації сучасних авторів. Деякі з них навіть приємно дивитися. В Україні з’явилися фільми — «Поводир», «Кіборги», «Мої думки тихі», — що стали культурними подіями й темами для побутових розмов. Українські автори виборювали нагороди на практично всіх головних кінофестивалях: Sundance, Берлінале, у Каннах та Венеції. У той час як у самій Україні успішно проходять Одеський кінофестиваль та «Молодість». «Оскара» незалежні українці ще не тримали, зате створили власну індустріальну нагороду — «Золоту Дзиґу».  В телеефірі тим часом з’явився якісний продукт, не орієнтований на експорт та не схожий на російський. «Спіймати Кайдаша», «Перші ластівки» та інші серіали нарешті порушили серйозні соціальні теми. Й окремо, звісно, слід відзначити найдоленосніший серіал в історії України — «Слуга народу» :) 

 

Стандарти й етичний кодекс. Завдяки зусиллям громадських організацій і небайдужих медійників в Україні є Кодекс етики українського журналіста, Комісія з журналістської етики, Незалежна медійна рада та низка громадських проєктів, які оцінюють якість контенту та допомагають медіа працювати за стандартами.

Прозорість медіавласності. Хоч і недосконалий, закон про прозорість медіавласності змусив багатьох політиків та бізнесменів розкрити свої зв’язки з медіа. А декого навіть втратити сумнівні медіаактиви. Проте навіть без юридичних наслідків ініціатива все одно дає суспільству розуміння, хто «замовляє музику» в медіапросторі.

Легальний контент. Українці нарешті можуть дивитися кіно в інтернеті, не порушуючи при цьому закон. У державі з’явилася ціла низка стримінгових сервісів, які пропонують передплату або контент на замовлення. І навіть Netflix почав дублювати деякий свій контент українською. Паралельно в Україну приходять платформи з музикою, книжками, відеоіграми. У суспільстві тим часом змінюється ставлення до авторських прав — люди частіше, ніж раніше, воліють заплатити, а не дивитися, слухати або читати піратський контент.

Експерименти з фінансовою незалежністю. На противагу дотаційним олігархічним медіа низка незалежних проєктів — переважно в онлайні — будує бізнес-моделі, які, можливо, дозволять їм виживати й розвиватися за рахунок аудиторії.  Українці потроху звикають до того, що за якісну журналістику треба платити.

 

Зради

Злочини проти журналістів. За тридцять років української незалежності журналістська спільнота стикалася з численними нападами, перешкоджанням діяльності та навіть убивствами. На жаль, ця проблема актуальна досі, адже злочини не були розслідуванні, а винні — покарані.  У справі про вбивство Георгія Гонгадзе досі не названо замовників, справа Павла Шеремета стоїть на місці. Є питання щодо обставин смерті Вадима Бойка, Мар’яни Чорної, Василя Климентьєва та інших. Не доведено до кінця справу про вбивство проросійського публіциста Олеся Бузини. Правоохоронні органи та суди роблять усе, аби не карати винних у перешкоджанні роботі журналістів. Випадки притягнення людей, які нападають на журналістів, погрожують їм, не дають їм робити їхню роботу, — поодинокі.

Олігархізація медіа. Якщо у 1990-ті медіа запускали ентузіасти, які ставали бізнесменами, то в останні два десятиліття найпопулярніші медіа (окрім онлайн-видань) повністю перейшли під контроль олігархів. Для їхніх медіакомпаній це означає залежність від дотацій, для журналістів — цензуру й політичний тиск, для аудиторії — неможливість отримувати якісну і правдиву інформацію. Адже журналістику підміняють піар і пропаганда в інтересах власників. Олігархізований нездоровий ринок робить українські медіа особливо вразливими до криз, причому жертвами економічної нестабільності стають найкращі та найякісніші проєкти — вони не можуть конкурувати з дотаційними медіа олігархів.

 

Залежність журналістів від власників.  Попри заяви про «невтручання в редакційну політику», на практиці більшість українських медіа виконують вказівки своїх власників, є інструментом захисту їхніх економічних і політичних інтересів, а також ставлять волю хазяїна вище за професійні стандарти та етику. Журналісти й редактори, які з цим не погоджуються, блискавично втрачають роботу в олігархічних медіа. Навіть самоокупність каналів не розв’язує цю проблему. Більше того, кожна українська  влада, навіть на словах проєвропейська й демократична, намагалася впливати на журналістів, диктуючи їм акценти, меседжі та обмеження. Двічі в новітній історії українські медіа опинялися під майже тотальним контролем влади — у 2002–2004 роках за часів Кучми й темників Медведчука, а потім у 2010–2013 роках за Януковича.

Редакційна незалежність на NewsOne передбачала публічне привітання власника з днем народження

Медіазаробітчанство. В українській журналістиці не сформувався інститут репутації. Чимало медійників готові влаштовувати гостям теплі ванні, відмовлятися від балансу та перевірки фактів, працювати на відверто проросійських медіа, «мочити» ворогів і підтримувати «друзів» власників. Виправдовуючи це тим, що «всі роблять так само» і «нічого особистого, просто бізнес». У країні, попри численні зусилля, досі не вдалося створити ні ефективних механізмів саморегуляції, ні хоча би  звичайної практики осуду таких дій журналістів у професійному середовищі.

 

Джинса. Прихована  реклама була в українських медіа часів незалежності завжди, але особливого розквіту набула після Помаранчевої революції, коли зникла цензура темників. Будь-хто з достатнім впливом чи гаманцем може замовити собі сюжет на телебаченні, немаркований матеріал на сайті, ціле цунамі новин. Особливо гостро стоїть ця проблема під час виборчих кампаній, коли контент багатьох медіа значною мірою складається із прихованої агітації, тоді як адекватної інформації про кандидатів аудиторія не отримує. Деякі медійники відкрито кажуть, що джинса — «менше зло» в порівнянні зі злиднями. Дієвих механізмів протидії джинсі та покарання за приховану рекламу немає. 

Нацрада без повноцінних повноважень та під політичним впливом. Формально незалежний регуляторний орган насправді за будь-якої влади залежав від керівництва держави та діяв переважно в його інтересах. У минулі роки громадськість мала багато питань до прозорості конкурсів та розподілу частот, зокрема на цифрове телебачення. А також до вибірковості застосування санкцій за порушення законодавства. Спосіб формування Нацради, визначений у Конституції, залишається політизованим, а повноваження — заслабкими для ефективної роботи регулятора, особливо в умовах інформаційної війни.

Досі не виграна війна за мову. Тридцять років знадобилося для того, щоб українські медіа заговорили українською хоча б частково, а українську мову перестали вважати «не ринковою». В індустрії та в політикумі залишаються досить впливові сили, які прагнуть поставити під сумнів статус української мови, скасувати квоти й законодавчі вимоги та перевести все у площину «вільної конкуренції» (читай: меншого спротиву). Квоти й ліцензійні вимоги працюють зі скрипом.

Застаріле медійне законодавство. Правила не встигають за розвитком технологій: законопроєкт «Про медіа» загальмувався, зокрема, через суперечки про регулювання онлайн-медіа. За той час, що точаться дебати, стрімко почала зростати популярність стримінгових платформ, у тому числі українських, які в Україні ніяк не регулюються. До них не застосовуються ні мовні квоти, ні заборона свіжого російського серіального продукту. Зате перетікає аудиторія, поки традиційні українські аудіовізуальні медіа почуваються в нерівних умовах.

Профанація журналістської спілки. Фінансована, зокрема, й державою Національна спілка журналістів України й раніше не була надто ефективною в захисті прав та інтересів медійників. Але в останні роки її керівництво перетворилося на інструмент захисту адептів кремлівської пропаганди. Водночас Незалежна медіапрофспілка України, яка раніше відіграла важливу роль у боротьбі за права журналістів, впала в анабіоз. 

 
Втрата медіа на окупованих територіях. Росія повністю зруйнувала український медіапростір в окупованому Криму та частинах  Донеччини й Луганщини. Якісь медіа евакуювалися на вільну територію та мусили починати з нуля на новому місці, якісь — зникли, якісь — працюють під контролем окупаційної влади, уникаючи політики або йдучи на компроміси. Українські медіа, адресовані мешканцям окупованих територій, виробляють доволі якісний продукт, однак мають обмежені можливості доносити його до цільової аудиторії, а також отримувати інформацію з-за лінії розмежування.

Відсутність дієвої саморегуляції. Неспроможність журналістів і медійних організацій домовитися, виробити чіткі правила гри та забезпечити їх дотримання призводить до численних проблем. По-перше, не дає впорядкувати хаос у медіапросторі та на медіаринку. По-друге, залишає регуляторні важелі в руках влади, схильної до зловживань та корупції. Структури громадянського суспільства — Комісія з журналістської етики, Незалежна медійна рада, Медіарух тощо — працюють у цьому напрямку, однак поки що не мають достатніх важелів впливу на ситуацію. 

Знецінення статусу журналіста. Посвідчення журналіста можна купити за сто доларів — і цей товар користується попитом, адже дає право носити травматичну зброю. Журналістами називають себе всі: пропагандисти, активісти, блогери, політики чи бандити. При цьому закон формально не визнає журналістами працівників онлайн-медіа, навіть тих, що мають мільйонні аудиторії та двадцятирічну історію.

Залежність від російського контенту. Російські серіали (чи українські, які їх наслідують та виробляються й для російського ринку) ще донедавна становили вагому частину рейтингів центральних телеканалів. Російські виконавці щороку лідирують в українських музичних чартах.  Не дивно, що так багато споживачів вважають українців і росіян одним народом.