Спецпроекти
  • 16 липня, 12:24

Курс «Медіа-стандарти під час виборів» має просвітницьку мету і покликаний посилити спроможність місцевих українських журналістів у об'єктивному висвітленні виборчого процесу.

Онлайн-курс розроблений за підтримки посольства США і орієнтований на широке коло користувачів: українські журналісти, студенти, громадяни України, які цікавляться тематикою медіа-стандартів.

Курс охоплює 5 тем: інформаційна журналістика vs. політична агітація, неманіпулятивна інтерпретація даних соціології, спілкування з політиком під час виборів тощо.

Медіа — не тільки важливе джерело інформації, спираючись на яке, виборець ухвалює рішення, за кого віддати свій голос. На відміну від інших джерел — політичної реклами, довідкової інформації, суб’єктивних рекомендацій інших людей — журналістика може дати не лише факти та судження, а й прозорий, неупереджений аналіз, а також важливі акценти. При цьому слід пам’ятати, що журналістський матеріал впливає на думку виборця, а отже, потрібно зважувати кожне слово.

Одна з «суперсил» журналістів — уміння знайти й подати бекґраунд: подробиці політичної та особистої біографії кандидатів і команд, які претендують на голоси виборців. Для українських політиків характерно змінювати політичні табори, часом враз перетворюючись із «лівих» на «правих». Інформацію про ці зміни важливо подавати виборцям.

На місцевих виборах 2015 року кандидати від партії «Батьківщина» в Кривому Розі побудували свою кампанію на критиці «Опозиційного Блоку», який мав більшість у місцевих радах. Обрані до Криворізької міської ради, шестеро представників «Батьківщини» кардинально змінили риторику й голосують синхронно з «Опоблоком». У партії заявили про зраду, а виборці ініціювали відкликання депутатів

Приклад

 

Знайди зраду

Ще одне типове явище української політики — політтехнологічні лідерські проекти або розкручені кандидати з іміджем, який не має нічого спільного з реальністю. Завдання журналістів — враховуючи всі доступні факти про кандидатів, спрогнозувати, чи будуть вони після приходу до влади виконувати свої обіцянки та дотримуватись програми.

Практика самовисування, коли кожен громадянин певного віку, який вніс порівняно невелику грошову заставу, може стати кандидатом, зумовлює велику кількість «технічних» кандидатів та так званих клонів. Їхнє завдання — відвернути увагу, заплутати виборців, забрати голоси у реальних політиків і «застовпити» місце у виборчих комісіях..

Дарт Вейдер, Василь Противсіх та Богдан Хмельницький. Хто такі технічні кандидати?

Поняття політичної партії в українських реаліях разюче відрізняється від класичного європейського. Для того, щоб бути популярною та перемагати на виборах, політичній силі не обов’язково мати мережу регіональних осередків, потужний актив, представництво в місцевих радах тощо. У кожних виборах беруть участь:

  • партії, про які в міжвиборчий період нічого не чути — наприклад, Партія зелених;
  • так звані лідерські проекти — наприклад, Радикальна партія Олега Ляшка, ідеологія та цілі якої повністю визначаються лідером;
  • новостворені партії зі щойно зібраною командою, такі як «Голос», «Сила і честь» тощо;
  • колись відомі політичні бренди, передані (а фактично — продані) новим власникам — Соціалістична, Соціал-Демократична, Ліберальна та інші партії.

За законом, щоб зареєструвати партію в Україні, потрібно зібрати щонайменше десять тисяч підписів не менше, ніж у восьми областях і Києві, а також щонайменше п’яти районах Автономної республіки Крим і в Севастополі. Збирати підписи дорого й важко, а створювати осередки на окупованих Росією територіях неможливо. Тому нові партії — це перекуплені та перейменовані старі, давно не активні або спеціально зареєстровані на продаж партії.

Партія «Основа», яка разом зі своїм лідером і кандидатом у президенти Сергієм Тарутою підтримувала на президентських виборах 2019 року Юлію Тимошенко, з’явилась із «Партії державного нейтралітету України». Це одна з п’яти сил, які у вересні 2014 року утворили «Опозиційний Блок». Однак 2015 року партія перейменувалась у «Громадянина», а в лютому 2017-го стала «Основою» (джерело). Цікаво, що тепер партія, яка на різних етапах своєї еволюції боролася за відмову від європейської та євроатлантичної інтеграції, влилась у «Батьківщину», яка називає вступ до ЄС і НАТО одним із своїх пріоритетів

Приклад

 

Одне з завдань журналістів — відстежувати те, наскільки дії політика (особливо того, що хоче бути обраним або переобраним) відповідають його обіцянкам та задекларованим пріоритетам. До прикладу, чимало політичних сил у різні роки йшли на вибори з обіцянкою скасувати депутатську недоторканність, однак після обрання забували про неї або знаходили нездоланні перешкоди, аби її не виконати. Політики не дуже переймаються виконанням своїх обіцянок ще й тому, що в українських виборців зазвичай коротка пам’ять. Забуваються й значно серйозніші речі, наприклад, факти причетності політиків до корупційних оборудок. Хоч у яку неприємну історію втрапив політик, він має шанс, перечекавши, почати кар’єру з чистого аркуша — зараз це відбувається, наприклад, із колишніми соратниками Віктора Януковича або політиками, які в минулому десятилітті уособлювали явище, відоме як «кучмізм». Тому журналісти зобов’язані нагадувати своїм читачам, слухачам і глядачам про минуле політиків і ставити їм незручні запитання про їхні теперішні цілі, наміри та погляди.

Завдання журналістів — перевіряти правдивість висловлювань і тверджень політиків у публічних виступах, передвиборчих програмах тощо. Для цього можна користуватись онлайн-базою висловлювань політиків «Антологія брехні» від VoxUkraine. Дані в ній постійно оновлюються; база містить уже понад дві тисячі перевірених тверджень українських політиків.

Антологія Брехні

Не завжди журналісти мають змогу розповідати про політиків та політичні сили всю правду. Значна частина українських медіа належить бізнесменам і політикам, які або балотуються самі, або роблять ставку на певного кандидата чи політичну силу, або намагаються перешкодити обранню якихось із них. Власники зазвичай диктують журналістам обмеження редакційної свободи, тоді як журналісти не завжди мають змогу відстояти своє право працювати за стандартами. Багато хто з них змирився з тиском і грає за нав’язаними правилами. Інший вихід — саботувати вимоги власника і врешті-решт шукати іншу роботу. Приймаючи це рішення, журналістові слід зважати на те, що наслідки дезінформації перед виборами поширюються не тільки на ЗМІ та їхню безпосередню аудиторію, а й на всю державу.

Говорячи про вибори, журналістові варто стримуватись від висловлення особистих політичних симпатій або антипатій, суб’єктивних оцінок політиків чи партій. Відверта упередженість — передумова для втрати довіри аудиторії. Передусім це стосується інформаційної журналістики. В аналітиці й публіцистиці журналіст, звісно, має право висловлювати власну думку, використовувати особистий досвід та суб’єктивні асоціації, однак робити це слід обережно, аргументуючи свої судження.

Олена Голуб, керівниця моніторингового відділу ІМІ пояснює,

як готуватися до інтерв'ю з політологами та як обирати експертів для журналістських матеріалів під час виборів

Залучаючи експертів до коментування матеріалів, слід чітко визначати їхній статус та рід занять. Не можна називати «політологом» кожного охочого говорити про політику. Люди, які не займаються дослідженнями у сфері політичних наук, а дають коментарі, беруть участь у телеефірах та пишуть статті на підтримку тих чи інших політичних сил та ідей, — не політологи. Їх можна називати політичними коментаторами або експертами, а в разі, якщо причетність експерта до певного штабу чи політсили підтверджена — політтехнологом. Пам’ятаймо, що експертиза таких коментаторів може бути упередженою. Залучати їх можна — часом їхні міркування доволі цікаві й пізнавальні, — однак не слід позиціонувати їхні коментарі як незалежну експертну думку, а коментатора, який підтримує одну сторону конфлікту, варто збалансувати прибічником протилежної сторони. Корисно звірятись із базою псевдоекспертів, створеною онлайн-виданням «Тексти». Коментувати політичні теми можуть не лише політологи, а й історики, соціологи, економісти та інші фахівці. Важливо, аби предмет розмови був у межах їхньої компетенції.

База псевдосоціологів

Спостерігачі на виборах — цінне, але не завжди надійне джерело інформації для журналістів. Вони фіксують порушення виборчого процесу й повідомляють про них. Утім слід враховувати, що спостерігачі, які представляють штаб одного з учасників виборів, можуть приділяти надмірну увагу порушенням конкурентів і зовсім не звертати уваги на порушення своїх роботодавців. Фіксування численних вигаданих порушень — одна з технологій брудної політичної боротьби, яка дозволяє оскаржити невигідні учасникові виборів результати голосування в суді. Тож журналістам варто довіряти лише спостерігачам від громадських організацій із незаплямованою репутацією. А інформацію, надану спостерігачами, перевіряти всіма доступними способами.

Що журналістам треба знати про спостерігачів

Визначаючись, за яку політичну силу віддати свій голос, виборці зважають не лише на власні політичні переконання, погляди та симпатії, рекламні меседжі та аргументи кандидатів, а й на шанси цих кандидатів бути обраними, а політичних сил — подолати бар’єр для проходження до ради. Оцінку цих шансів дають результати соціологічних опитувань.

В Україні є кілька соціологічних служб, дослідженням яких можна довіряти: Київський міжнародний інститут соціології, фонд «Демократичні ініціативи», Центр імені Разумкова та компанія «Рейтинг». Разом із тим, навіть їхні результати потрібно інтерпретувати та аналізувати, враховуючи низку параметрів. Перш за все, замовника соціологічного опитування, запитання, які ставили респондентам, вибірку, територію, статистичну похибку та спосіб опитування. До прикладу, перед другим туром виборів президента 2019 року публікувались результати телефонних опитувань, за якими Петро Порошенко мав значно вищий рівень підтримки, ніж за результатами звичайних соцопитувань. Про те, як адекватно інтерпретувати результати соцопитувань, читайте тут і тут.

Враховувати результати соціологічних опитувань важливо ще й тому, що медіа фізично неспроможні приділити достатньо уваги всім учасникам виборчого процесу. До прикладу, у президентських виборах 2019 року брали участь чотири десятки кандидатів, половина з яких практично не вели виборчої кампанії, а отже, були «технічними». Чи повинні журналісти надавати кожному рівну кількість ефірного часу або, умовно кажучи, місця на шпальтах? Жоден закон не вимагає цього від медіа. Проте й добирати з-поміж десятків кандидатів тих кількох, кому дадуть слово, потрібно за певним прозорим принципом. Тут і стає в пригоді соціологія.

Результати соціологічних опитувань у медіа — предмет частих маніпуляцій. Медіа, які належать учасникам виборчого процесу або їхнім союзникам, часто публікують сумнівні або вигадані дослідження. Їхні результати можуть суттєво відрізнятись від тих, які публікують поважні соціологічні інституції. Іноді це просто фальшивка, іноді — наслідок маніпулювання цифрами або в особливий спосіб сформульованих запитань. Окрім тих компаній, які фігурують у базі псевдосоціологів, варто уникати цитування результатів опитувань, проведених російськими службами («Фонд общественного мнения», ВЦИОМ, «Левада-центр» тощо), а також тими, що безпосередньо пов’язані зі штабами — наприклад, «Социс».

У день виборів соціологічні служби проводять опитування виборців на виході з дільниці — так званий екзит-пол. Тут також є небезпека маніпуляції: фальшиві цифри можуть поставити під сумнів результати виборів, бути приводом для акцій протесту та звинувачень у фальсифікації. Або навпаки — прикрити фальсифікацію результатів виборів, як це сталося під час президентських виборів 2004 року. Ще один спосіб, у який маніпулюють екзит-полами, — передчасна публікація їхніх результатів, начебто отриманих від штабів, до завершення голосування. У  такий спосіб штаби мобілізують своїх прихильників, які вагаються, чи варто брати участь у виборах. Публікувати результати екзит-полу можна лише після офіційного завершення голосування о 20.00.

Тест до розділу «Ландшафт виборів і законодавчі вимоги до медіа у виборчих процесах»

У виборчий період тема дотримання журналістських стандартів – працівниками ЗМІ (зокрема, таких як достовірність поширюваної інформації, баланс думок і точок зору, перевірка фактів та заяв учасників виборчого процесу, тощо) – набуває підкреслено важливого значення. Адже їх порушення може суттєво вплинути на думку виборця стосовно того чи іншого кандидата у депутати чи президенти, а відтак – і на загальний результат волевиявлення. Оскільки, як свідчить дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) – проведене з 1 по 25 лютого 2019, на замовлення ГО «Детектор Медіа» – основним джерелом інформації для українців продовжує залишатися «телевізор» (73%). На другому місці – інтернет-сайти (27,5%), та ще майже чверть опитаних заявила, що черпає інформацію з соціальних мереж (23,5 %).

Повний текст щодо результатів дослідження – тут.

Серед основних позицій, на які журналіст повинен звертати увагу, і дотримання чи недотримання яких може впливати на думку виборця – є наступні:  

  • Оперативність подачі інформації;
  • Її достовірність, точність та повнота;
  • Дотримання балансу думок;
  • Відокремлення фактів від коментарів.

Оперативність подачі інформації – за визначенням являється ключовим принципом новинної журналістики. Та особливого значення цей стандарт набуває з розвитком інтернету та соціальних мереж. Тепер ньюзмейкерами можуть ставати не лише фахові журналісти, а й будь-хто, здатний зафіксувати подію чи резонансну заяву на камеру мобільного телефону і першим викласти інформацію в інтернет.

Зважаючи на це, в період виборів – журналіст мусить якомога ретельніше стежити за перебігом виборчого процесу – починаючи від аналізу прес-релізів й заяв учасників перегонів, й закінчуючи офіційною інформацією ЦВК. Це забезпечить не лише постійне перебування «на вістрі подій», а й допоможе виграти час для попереднього аналізу і прогнозів. Завдяки чому – інформація буде подана журналістом не лише вчасно, а й буде значно повнішою, ніж просто озвучена кимось заява, чи опублікований факт. 

Планові й ординарні події – на телебаченні й радіо – слід висвітлювати у звичайному режимі коротких форм у денних випусках новин, і повноцінних репортажів у підсумкових вечірніх. Натомість при роботі з інтернет-платформами – треба максимально враховувати особливості їхніх ЦА.

Чим відрізняються цільові аудиторіі Twitter, FB, Youtube та Телеграм?

Однак, найбільшої ваги стандарт оперативності набирає в день голосування, і при подальшому підрахунку голосів виборчкомами всіх рівнів – аж до офіційного оголошення результатів виборів ЦВК. В цей час – обов’язковим є регулярне інформування про перебіг подій – у кожному випуску щоденних новин та підсумкових програмах. Те саме стосується і повідомлень для інтернет-платформ. Актуальним буде й формат телемарафону – з залученням максимальної кількості гостей.

UATV проведе виборчий марафон “Рада 9.0 – Україна обирає”

Виборчий марафон: Другий тур виборів Президента України 2019

Проте, гонитва за першість – у поданні матеріалу мусить бути нерозривно пов’язана з точністю й достовірністю поширюваної інформації, які напряму залежать від кількості та якості джерел, якими користуються журналісти. Адже українські виборчі кампанії всіх рівнів – давно характеризуються війнами компроматів, чорним піаром та вкиданням фейків. Які часто продукуються політтехнологами, учасниками, чи прихильниками або противниками «ворогуючих» політсил.

Приклад: Під час президентської виборчої кампанії 2019 – одразу декілька представників команди Петра Порошенка – опублікувало на своїх сторінках у Фейсбуку інформацію про те, що корпоративні права на відеоролик основного конкурента чинного президента – Володимира Зеленського стосовно дебатів на стадіоні у Києві – належать компанії з РФ. Що в умовах війни з Росією – могло неабияк вдарити по репутації Зеленського – в частині його патріотично налаштованого електорату.

СУПЕРСРОЧНО! Зеленский вызвал Порошенко на дебаты на НСК Олимпийский

Та згодом ці дописи було видалено, адже інформація виявилась фейком. Детальніше – тут.

Відтак, аби уникнути поширення недостовірної інформації – в період виборчих кампаній журналіст повинен особливо ретельно і скрупульозно перевіряти джерела її походження, маючи на увазі: чим скандальніше виглядає інформація – тим важливіша її перевірка у першоджерелах. Навіть якщо видання, яке її опублікувало – «у всіх на слуху»

Приклад: В ході тієї ж виборчої кампанії низка українських інтернет-ресурсів опублікувала фото, на якому Петро Порошенко, начебто, втікає від людей – під час візиту в Житомир. Світлину з відповідним текстом, зокрема, поширили такі видання, як Українські НовиниПозицияКореспондент.netReplyua.

Та уже незабаром з’ясувалось: це лише елемент оригінального фотознімка. Покликаний спотворити інформацію щодо електоральних симпатій чи антипатій людей.

Детальніше – тут.

Тут слід зазначити, що – при моніторингу та аналізі інформації з інших ЗМІ – варто пам’ятати: більшість українських медіа – комерційні. Тобто, мають конкретного власника,  який часто – посередництвом використання власних медіа-ресурсів – забезпечує свій, чи чийсь політ-інтерес.        

Структури власності кожного телеканалу із зазначенням кінцевих власників можна знайти на сайтах каналів, наприклад: «Інтер», «1+1», «Україна», ICTV, СТБ, Новий, Прямий, «112 Україна. З інтернет-виданнями складніше – вони не зобов’язані розкривати власників, це питання досліджував Інститут масової інформації.

Приклад: Починаючи з кінця 2018-го року – бізнес-партнер проросійського політика Віктора Медведчука – Тарас Козак скупив цілу низку українських телеканалів. Зокрема, «NewsОne», «112» та «ZIK». Проте, зважаючи, що більшість вітчизняних ЗМІ – збиткові, мета такої покупки – на думку експертів – перш за все політична. Зокрема, підтримка на виборах афілійованої з Віктором Медведчуком політичної сили – «Опозиційної платформи – За життя».

Детальніше – тут.

Михайло Бассараб: як медіа та їхні власники можуть впливати на перебіг виборів

Для будь-якого політика є цілком закономірним та логічним – виставляти себе у якомога вигіднішому світлі. В період виборів – на це працюють цілі армії політтехнологів, іміджмейкерів. А в інтернеті – активізуються лояльні до кандидата чи «проплачені» блогери, які можуть свідомо – по-своєму інтерпретувати реальні факти, чи маскувати під факти свої суб’єктивні думки. Усе активніше – до роботи залучаються і так звані боти. Котрі шляхом ретрансляції одного і того ж посилу – «розганяють» у соцмережах потрібний «замовнику» посил.

Детальніше про «ботів» – тут.

Натомість негативні факти власної біографії – політики часто намагаються приховати, чи бодай замовчати. Відтак, завдання журналіста – забезпечити усю повноту інформації про політичних «гравців».

У цьому допоможе вивчення бекґраунду – тобто, політичної історії кандидата. Яку пересічний виборець – часто лінується, або просто не може знайти.    

Приклад: у червні 2019-го року ЦВК зареєструвала самовисуванцем – кандидата у народні депутати по одномандатному Київському виборчому округу №222 – Вахтангі Убірію. Політична історія якого, згідно його біографії обмежується посадою заступника одеського мера Едуарда Гурвіца, яким він працював з 2005-го по 2010 рік. Також Убірія вказав, що – не судимий.    

 

Водночас, в інтернеті не важко знайти інформацію про те, що проти нього – свого часу порушувалась кримінальна справа одразу за двома статтями: «Перешкоджання професійній журналістській діяльності» та «Хуліганство з застосуванням вогнепальної зброї», жертвою якого теж – ледве не став співробітник ЗМІ.

Вице-мэр Одессы Вахтанг Убирия палит из пистолета

 

Детальніше – тут.

Одним з найпоширеніших порушень журналістських стандартів засобами масової інформації під час виборчих кампаній – традиційно вважається порушення балансу думок і точок зору. Попри те, що законодавство прямо зобов’язує до  збалансованого висвітлення коментарів всіх суб’єктів виборчого процесу – їхнє представлення у медіа часто напряму залежить від позиції власника стосовно підтримки чи непідтримки тієї чи іншої партії або кандидата.

Приклад: За тиждень до першого туру президентських виборів-2019 на каналі «1+1» олігарха Ігоря Коломойського, який публічно підтримував кандидата Володимира Зеленського – в рамках проекту «Українські сенсації» вийшов документальний фільм «50 відтінків Порошенка», у якому автори «пред’явили» цілу низку звинувачень чинному президенту та опоненту Зеленського на виборах – Петру Порошенку. Жодного коментаря самого Порошенка, чи когось з членів його команди – представлено не було.

Украинские сенсации. 50 оттенков Порошенко

Детальніше – тут.

Зважаючи на це – при підготовці матеріалів про кандидатів – журналіст має зважати, що політики часто схильні будувати свої передвиборчі кампанії на медійному знищенні репутації основних конкурентів. Тому щоразу, коли з вуст учасників виборчого процесу лунають звинувачення чи критика – на адресу когось з опонентів – необхідно обов’язково надавати можливість відповіді.

При цьому, у телеформатах, які передбачають залучення гостей (приміром, ток-шоу, чи камерні студійні обговорення) – у рівнозначній кількості повинні бути представлені члени усіх основних політ-таборів. Оскільки порушення цього принципу призводить до того, що певні гості – лише «грають роль» опонентів.   

Приклад: 19.07.2019 року в ефір телеканалу «NewsOne» вийшло ток-шоу «Протистояння», присвячене парламентським виборам, що мали відбутися за два дні. Участь в програмі взяли 11 представників політичних сил, що брали участь у виборчих перегонах. Та більше половини з них – (7) члени партії «Опозиційна платформа «За життя», лідера якої – Віктора Медведчука, як уже зазначалося називають фактичним власником цього телеканалу.

Пойдете ли вы на выборы 21 июля? "Противостояние”. Часть первая 19.07.19

Варто зазначити, що у подібних форматах, а також авторських та публіцистичних програмах – допускається висловлювання журналістом своїх власних суб’єктивних думок. Та вони мають бути відповідно акцентовані й при цьому – базуватися на фактах. Натомість, у новинах – право на оціночні судження чи висновки мають лише ньюзмейкери (учасники виборчого процесу) та експерти. Журналіст же має бути максимально незаангажованим, відокремлюючи факти – від своїх коментарів і оціночних суджень. Прикладом порушення цього стандарту можна вважати застосування у журналістських текстах метафор, на кшталт «» результатом яких може бути маніпулювання свідомістю виборця: «абсурдна заява кандидатат у депутати», «парадоксальне рішення партії» «шокуючі факти біографії претендента на найвищий державний пост». Також нерідко журналісти намагаються приховати власні висновки чи узагальнення – посиланням на абстрактних експертів, чи – начебто, чиїсь фахові думки: «експерти кажуть…», «на думку фахівців…» «подейкують…» «побутує думка… » - не вказуючи конкретного джерела, що так само є маніпуляцією і порушенням стандартів.

Отар Дрвженко: чому так важливо уникати оціночних суджень в журналістських матеріалах про вибори?

Останнім стандартом у висвітленні виборів – можна вважати доступність подачі інформації її «споживачам». Тобто, пояснення «зрозумілою мовою» складних процедурних питань, від дотримання яких учасниками виборного процесу значною мірою залежить якість проведення виборів на всіх рівнях — від окремих виборчих дільниць до Центрвиборчкому.