Як цензура змусила юного Олександра плакати, як він обрав між «Інтером» і «1+1», чим його вразили Піночет і Далай-лама, а також чому адміністрація Кучми припинила присилати Ткаченкові темники факсом.

Наша розмова з Олександром Ткаченком для проєкту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» відбулася 2017 року. Тоді ніхто не міг передбачити, що генеральний директор «1+1» піде в політику, стане народним депутатом, а згодом і міністром культури та інформаційної політики. Сам він говорив, що його головна мета — зробити з «1+1» бізнес (докладніше читайте у великому інтерв’ю або у збірці «Мені погано, коли мовчу»).

У межах спецпроєкту «Журналістика незалежної України: Із перших уст» читайте, дивіться і слухайте спогади Олександра Ткаченка про першу роботу на студії «Гарт», першу в Україні підсумкову програму «Післямова», створення «ТСН», досвід отримання темників на Новому каналі, про причини масового звільнення на «1+1» і про те, яким Олександр бачить реального українського телеглядача.

«ГАРТ» — ПЕРШИЙ ДОСВІД У ТЕЛЕЖУРНАЛІСТИЦІ

Нашому поколінню — поколінню перебудови — пощастило. Нас забирали в армію 1984 року з Радянського Союзу Андропова, а повернулися ми 1986-го до Союзу Горбачова. На наших очах змінювалися принципи й підходи. Якщо на першому курсі я навіть не думав про журналістику, яка висвітлюватиме політичні теми, то 1986-го на факультеті вголос говорили про речі, які раніше згадували хіба що пошепки. Якби не перебудова, нам з Ігорем Слісаренком на другому чи третьому курсі не дозволили б робити програму «Молодіжна студія “Гарт”». Хоча з восьми чи дев’яти сюжетів, які ми підготували до першого великого випуску, дозволили пустити в ефір лише два. Заборонили матеріали про студентський страйк, про військову кафедру, щось про екологію…

Ми працювали у сорок сьомому об’єднанні, яким керував Василь Яцура. Дізнавшись, що більшість сюжетів заборонили, в коридорі я заплакав від безсилля. Заввідділом Андрій Папуша пішов до керівництва Держкомтелерадіо; не знаю, що він казав — легенди ходять, що ледь не партійний квиток клав на стіл, — але більшість сюжетів усе ж вийшла в ефір.

Цей досвід навчив керівництво «Гарту», що з новим поколінням треба розмовляти інакше. Таких гострих ситуацій, як із першим випуском, більше не було. Але сюжети про протести в Литві, Латвії та Естонії, про українську Революцію на граніті ми робили потай від керівництва й випускали у прямий ефір. Ці сюжети наробили чимало галасу.

У «Гарті» було кілька груп — творчих об’єднань, які готували програми до ефіру. Умовно кажучи, кожного третього тижня кожна група готувала свій ефір. Я належав до групи Василя Яцури, а група Вадима Бойка існувала паралельно. Вихід цих проєктів в ефір ми узгоджували з Віктором Павлюком.

REUTERS — ВІКНО У ЗАХІДНІ МЕДІАСТАНДАРТИ

Як і багатьом місцевим журналістам, які згодом зробили кар’єру в Україні, мені пощастило співпрацювати із західними медіа. Це була можливість пізнати стандарти західної журналістики не на словах, не під час навчання, а на практиці. Я побачив, наскільки це корисно, ефективно й цікаво. Коли від одного рядка на екрані комп’ютера змінюється ціна акцій на біржі в Чикаго, це справляє враження.

Готуючи сюжет для «Гарту», я познайомився з першою зарубіжною журналісткою, С’юзен Віц (Susan Viets), акредитованою в Києві. Вона працювала на інформаційну агенцію Reuters і нещодавно створену газету Independent. Невдовзі вона зателефонувала мені й запропонувала бути фрилансером Reuters. Спершу я писав для агенції паралельно з роботою в «Гарті».

Суми тогочасних гонорарів виглядають тепер смішними, але платили у валюті. А в порівнянні з радянським карбованцем, а потім українським купоном, долар багато важив. Ми їздили відпочивати в Литву й тиждень знімали будиночок колишнього першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії Литви Пятраса Гришкявічюса в Паланзі. Весь цей будиночок обходився нам один долар на день.

Після проголошення Незалежності Reuters вирішило заснувати в Києві повноцінне бюро. Мене взяли туди на постійну роботу. І тоді я познайомився з багатьма журналістами, в тому числі Христею Фриланд, яка долучила мене до співпраці з The Economist та Financial Times. Я знайшов для бюро приміщення в державній інформагенції «Укрінформ», знайшов напарника — Ростислава Хотина. Ми пишалися, що повідомляли про результати референдуму, результати голосування у Верховній Раді чи про призначення Леоніда Кучми прем’єр-міністром на чотири години швидше за інші агенції — France Press, Associated Press та інші. Як нам це вдавалося? Довбеш як дятел, раніше встаєш. Ми були оперативнішими або мали джерела, яких не мали конкуренти.

«НОВА МОВА» І ЦИРК ІЗ ВЕДМЕДИКАМИ

Працюючи в Reuters, я почав розуміти: якщо нічого не змінювати, на цій роботі я проведу ще п’ять чи десять років, і, в принципі, мені буде досить затишно. Але я — телевізійна людина, мене весь час тягнуло назад на телебачення. Я почав робити сюжети для програми «Итоги» Євгенія Кисельова, що виходила на російському каналі НТВ. На українському телебаченні такої підсумкової програми тоді не було. І я вирішив, що можна її створити.

1994 року я створив телекомпанію «Нова мова». Пішов класичним фандрейзинговим шляхом: зняв пілот, показав його кільком банкам і торговим компаніям, зібрав кошти, створив товариство з обмеженою відповідальністю. Державна телекомпанія дозволила нам продавати рекламу, досить недешево, як на той час.

У кінці 1994-го на УТ-1 вийшла програма «Післямова». Ми враховували підсумкові програми західних і російських телеканалів, але формат розробляли самі. У команді були досвідчені люди, такі як Володя Скачко чи Оля Герасим’юк. Я також шукав молодих: приходив на перший-другий курс університету, дивився в очі й обирав журналістів — Андрія Шевченка, Захара Бутирського…

Ми достатньо швидко стали самоокупними. Якби за рік нас не викинули з ефіру, ми би почали повертати гроші інвесторам.

У січні 1996 року програма не вийшла в ефір. Замість неї поставили «Цирк із ведмедиками». Приводом став сюжет про відставку Олександра Разумкова з посади першого помічника президента України Леоніда Кучми. Чому відставку Разумкова було прийнято, а сюжет не дали в ефір? Відставку приймав Кучма, а сюжет не видали тодішні керівники УТ-1. Тому це різні речі. Наступні півроку ми виходили на приватних телеканалах, але це не давало таких доходів, як на УТ-1. Було голодно і холодно, грошей не те, що на будиночок Гришкявічюса, — а й на картоплю не вистачало.

З Олександром Роднянським

З Ольгою Герасим'юк та Володимиром Скачком

Микола Вересень

Тоді Олександр Роднянський замислював запуск каналу «1+1», а Олександр Зінченко — «Інтера». Спершу Роднянський і Зінченко разом працювали над створенням «1+1», а потім з’явилися нові можливості: залучити американських інвесторів, отримати ліцензію на частоту УТ-2; а «Інтер» одразу задумувався на тій частоті, на якій був канал «Россия» — УТ-3. Я мав розмови з обома і зрозумів, що на «1+1» збирається команда, ближча мені з погляду відчуття епохи. До того ж це була компанія з американським капіталом — інвесторів, Central European Media Enterprises (СМЕ), я знав до того. Так ми повернулися в ефір і, окрім «Післямови», взялися за створення «Телевізійної служби новин».

«1+1» І СТВОРЕННЯ ТСН

«ТСН» і «Післямова» були своєрідною «державою в державі» на шостому поверсі «Олівця» («Післямова» вироблялася приватною телекомпанією «Нова мова»).

Команда «Післямови», яка прийшла на «1+1», — це десяток людей, а в «Телевізійну службу новин» набрали близько сорока нових. Тут я застосовував той самий підхід, що й у «Післямові», — баланс людей, які вміли працювати й могли когось навчити, й новачків, які приходили зі студентської лави чи з дуже малим досвідом роботи.

Тоді каналів було небагато, телевізійних форматів практично не існувало. Тому люди з досвідом — Андрій Куликов, Ігор Слісаренко, Олена Несміян, Алла Мазур — вчили молодих, які хотіли щось довести. Цей сплав людей, які вірили, що в Україні може існувати нерадянська журналістика, давав цікавий ефект. До того ж нашою перевагою завжди було те, що ми дізнавалися важливі новини раніше за інших. Досвід Reuters став у пригоді.

Гості студії – Наталія Вітренко та Віктор Пінзеник

З Леонідом Кучмою

Спершу все йшло радісно й цікаво. У другій половині 1996 року почалися розмови: навіщо ти говориш про те чи інше, ось це можна було спокійніше, не чіпати керівництво держави… Бізнес в Україні — а телебачення до фінансової кризи 2008 року було достатньо успішним бізнесом, — залежить від рішень влади: чи дати ліцензію, чи продовжити її, чи доскіпатися до податків… Очевидно, що коли людям, які уособлювали державу, щось не подобалося, вони завжди мали важелі, щоби переконати і вплинути на висвітлення певних подій.

«ОБЛИЧЧЯ СВІТУ»  (1997–1998 РОКИ)

Ми домовились із Олександром Зінченком, що «Нова мова» вироблятиме для «Інтера» програму «Обличчя світу». Думаю, всі зітхнули з полегшенням, бо програма була неполітична й можна було не очікувати дулі в кишені. У цьому проєкті, що тривав до 1998 року, працювали Володимир Скачко, Володимир Задоянчук, Іванна Найда, Олена Кошель, Олександр Омельчук, Андрій Шевченко і Захар Бутирський.

Від початку ми не розуміли, яке складне завдання перед собою поставили: робити щотижневу програму інтерв’ю зі всесвітньо відомими особистостями. Ми практично жили в літаках. Склали великий список, викреслювали з нього тих, хто нас посилав, але потім знову поверталися.

Так було з Рудольфом Джуліані, тогочасним мером Нью-Йорка. Перший раз, коли ми зателефонували, нам відповіли: «Не дзвоніть сюди більше, ми не будемо давати вам інтерв’ю». Мовляв, хто ви взагалі такі, щоб із вами говорити? Коли подзвонили другий раз, нам відповіли: «Телефонуйте за три роки». Але ми знайшли людину, яка була в дуже близьких стосунках із Джуліані, й на третій раз почули: «А, це ви? Чекаємо вас за тиждень у Нью-Йорку».

Найбільше з героїв програми «Обличчя світу» мені запам’яталися прем’єр Канади Жан Кретьєн, колишній диктатор Чилі Августо Піночет та Далай-лама. Із Кретьєном я вперше відчув, що таке вільна й відповідальна політика, яка може змінювати ситуацію. Ми виступали відразу після референдуму щодо відокремлення провінції Квебек від Канади. Бачив, як він, франкоканадець, виступав у Монреалі перед своїми земляками, переконуючи їх голосувати за єдину Канаду. Піночет — це людина, на чиїй совісті багато смертей, але він привів до влади випускників Гарвардського університету і створив багатопартійну систему. Перетворив Чилі комуністичної диктатури на вільну країну, в якій його потім судили. Далай-лама — це людина, яка, попри вигнання з Тибету, дотримується тієї самої системи цінностей, тієї ж віри, в якій виховувалася.

«АЛЬФА-БАНК» І ТЕМНИКИ

1999 року мене з командою «Обличчя світу» запросили на Новий канал. Він належав «Альфа-банку», точніше, інвестиційній компанії «Альфа-інвест». Канал вів мовлення тільки на Київ. Стратегія розвитку в нього, може, й була, але не досить економічно обґрунтована. Я вирішив підняти перед акціонерами питання розвитку.

Мене запросили до Москви, де я познайомився із власниками «Альфа-ґруп». Їхнє жорстке розуміння того, що таке бізнес, дуже допомогло мені в майбутньому. Перед каналом поставили одну мету: заробляти для інвесторів гроші. Це дуже структурувало спосіб мислення і прийняття рішень. У результаті Новий канал став третім за популярністю в Україні за досить короткий час.

Ми купили програму російського ведучого Дмитра Нагієва «Окна». Купили недорого й випадково, бо я товаришував із людьми, які працювали на СТС, — Романом Петренком та його командою. Я не сподівався, що програма, яка обійшлася так дешево, стане рейтинговим драйвером для каналу. Так само вийшло ще з кількома іншими проєктами.

Ми розуміли, що не маємо достатньо грошей, аби змагатися з великими каналами — «1+1» та «Інтером». Тому робили точкові удари в певних проміжках часу. Так з’явилася програма «Підйом», бо ми зрозуміли, що можемо конкурувати за ранковий ефір.

У «Альфи» завжди була мета продати канал і заробити на цьому. 2003 року Новий канал продали Віктору Пінчуку. Щоправда, після революції пошкодували про це, бо могли би продати дорожче. Я відчував відповідальність перед колективом, тому домовився з новим власником, що піду з каналу в кінці 2003-го, пропрацювавши після продажу півроку чи трохи більше.

Ще коли починалась історія із продажем, ми з огляду на тиск зменшили хронометраж новин, аби робити їх, умовно кажучи, «телеграфним стилем». Темники нам спочатку по-тупому слали факсом, тому «випадково» їх побачили журналісти «Репортера». Після цього темників відкрито не слали — боялися. Були дзвінки, попередження, якісь електронні листи, але не такі темники, які були на інших каналах.

Публікацію Вахтанга Кіпіані про темники я сприйняв із певним полегшенням — зрозумів, що є спротив і бажання журналістів усе-таки робити свою роботу, а не озвучувати те, що відбувалося в коридорах Адміністрації президента. Тоді було багато спілкування із західними дипломатами, які теж тиснули на керівників, щоби припинити цю історію. Врешті-решт це призвело до своєрідної журналістської революції, яка передувала ситуації 2004 року з обранням Ющенка.

Від редакції:

Передумовою журналістської революції перш за все стали протести журналістів проти цензури, створення на хвилі цих протестів у 2002 році Страйкому та Київської незалежної медіапрофспілки, діяльність КНМП та громадських медійних організацій щодо підготовки відкритого виступу журналістів усіх українських центральних каналів проти темників. Детальніше про це можна прочитати тут.

ОДЕСА І МОСКВА

У мене специфічні стосунки з Віктором Ющенком. Я був його радником на громадських засадах, коли він працював прем’єром. Потім, коли канал, на якому я працював, перейшов у власність Віктора Пінчука, наше спілкування перервалося. У нього була певна образа, можливо, він вважав, що я його зрадив. Тому моє перше спілкування з Ющенком відбулося за два-три роки після того, як він став президентом. Перемовин про суспільне мовлення я з ним не вів. Адже очікування суспільства й можливості команди, яка прийшла до влади, — то були дві різні речі. Очікування суспільства були набагато більші, ніж бажання команди Ющенка робити перетворення.

Уточнення редакції 2020 року і відповідь Олександра Ткаченка:

Натомість було створено коаліцію «Суспільне мовлення», яку започаткували Тетяна Лебєдєва, Наталія Лигачова, Дмитро Котляр, Тарас Шевченко, Валерій Іванов, Олександр Чекмишев та інші. Ви із власною групою фахівців розробляли власну концепцію. Але брали участь і в перемовинах із коаліцією. І тоді, за словами Наталії Лигачової, йшлося про те, що ви, пане Олександре, можете через контакти з президентом Ющенком сприяти створенню Суспільного мовлення та очолити його на базі НТКУ. З якою метою ви тоді створювали концепцію СМ, брали участь у діяльності коаліції?

Олександр Ткаченко: Це припущення Наталії Лигачової, що я міг щось зробити. Моє справжнє переконання — що суспільний мовник як взірець для стандартів в Україні має існувати, але далеко не в тому вигляді мовника, який не має ні такого охоплення, ні впливу на суспільство, яким він є зараз.

Позицію Олександра Ткаченка щодо Суспільного мовлення в Україні у 2005 році читайте у матеріалах: 

Известный журналист Александр Ткаченко: «Если будет общественное телевидение, то я, возможно, появлюсь в одном из проектов»

Олександр Ткаченко: «Суспільне телебачення — історичний виклик вітчизняній журналістиці»

Більше про полеміку 2005 року навколо концепцій створення Суспільного мовлення читайте в тогочасному матеріалі Наталії Лигачової «О разных подходах к проблеме Общественного вещания в Украине».

2005 року я почав працювати на Одеській кіностудії, яка пройшла процес часткової приватизації. За час, коли я працював на Новому каналі та спілкувався з потенційними інвесторами, я познайомився з керівництвом багатьох провідних європейських телекомпаній. Про це згадала німецька компанія RTL Group, яка стала співвласницею каналу РЕН-ТВ та запросила мене до Росії. За домовленістю з російськими партнерами, вони мали право рекомендувати генерального продюсера, але досвід парашутування людини із Заходу був невдалим. Я мав кілька зустрічей із керівництвом RTL у Люксембурзі та Берліні, й вони рекомендували мене.

Працювати в Росії було набагато простіше, ніж у Києві. Я повернувся в ситуацію, коли драйвером створення телебачення є економіка. У першу чергу йдеться про гроші, рішення приймаються більш прямолінійно й агресивно. У Москві в той час була надзвичайно велика кількість талановитих людей на квадратний метр.

Я намагався переконати керівництво РЕН-ТВ робити такі новини, які ми робили у «ТСН» та на Новому каналі, але кожен раз бачив, так би мовити, посилання очима нагору. Дещо в програмній сітці зробити вдалося, але часу було мало — шість чи вісім місяців. Тоді російський інформаційний простір був вільнішим, ніж зараз, але вже був певний тиск, певні рамки. Хоча тепер я розумію, чому, коли ще до війни ми придбали права на екранізацію книжки Василя Аксьонова «Остров Крым» і пропонували російським колегам співпрацю, вони відмовлялися.

«1+1», КОЛОМОЙСЬКИЙ І СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ

Ще до того, як потрапив до Москви, я рік чи півтора консультував СМЕ. Коли 2008 року на «1+1» прийшов новий керівник від СМЕ Адріан Сирбу, він проводив співбесіди з різними людьми. Спочатку консультувався зі мною в Києві, а потім запросив до Бухареста. Там ми довго розмовляли. Врешті-решт надійшов офіційний лист із запрошенням на посаду гендиректора. Ні з ким з українців я про повернення на «1+1» не говорив. Коломойського бачив один раз у 2003-му чи 2004-му, ще один раз перетинався у 2005-му — і все. З Олександром Третьяковим я знайомий давно, він був партнером СМЕ по каналу «Сіті», але про «1+1» не йшлося взагалі.

Моя роль у тому, що Коломойський став власником каналу, нульова. Менеджером став за нових власників, тому що нові власники мене знали. Переговори Коломойського з Олександром Роднянським і Борисом Фуксманом про купівлю їхньої частки тривали досить довго. Вже після економічної кризи 2008 року, коли СМЕ стояла перед вибором, чи покривати збитки, яких зазнала в Україні, було ухвалене рішення про продаж пакету акцій «1+1» Коломойському.

Від редакції:

про конфлікт між Олександром Роднянським та Ігорем Коломойським читайте тут.

У 2010 році люди на каналі були занепокоєні тим, що може статися, коли замість американців прийде Коломойський. Тоді Коломойський зустрівся з колективом. Результатом цієї зустрічі стало налагодження стосунків із власником, який готовий чути працівників, спілкуватися з ними. Після цього ми провели кілька творчих сесій і розробили бренд «ТСН вражає».

У команді тоді змінилося багато людей. Ми особливо нікого не звільняли, але з 2008 року змінилося відсотків 90 людей.

Уточнення редакції і відповідь Олександра Ткаченка:

Пане Олександре, саме через цензуру Коломойського народився рух «Стоп цензурі!». Першими, наприкінці квітня 2010 року, з відкритим протестом проти цензурування журналістських матеріалів на догоду владі виступили журналісти інформаційної служби «1+1». Журналіст Мирослав Откович у матеріалі на «Українській правді» заявив, що його сюжет із аналізом позиції Януковича щодо Голодомору зняли й не пустили в ефір. За тиждень дев’ятнадцятеро журналістів каналу виступили з офіційною заявою. Згодом стало відомо, що в «ТСН» наближається реструктуризація: інформаційну службу на каналі ліквідують і виведуть її в окремий «ТСН-продакшн». Усіх працівників скоротять, але обіцяють прийняти на роботу в новий підрозділ. Тож перед новинарями «1+1» постали не лише проблеми цензури, а й боротьба за свої трудові права і збереження робочих місць.

Олександр Ткаченко: Це цілковита неправда. Колектив «ТСН» насправді покинуло два-три співробітники, що свідчить про те, що великих проблем не було. Я особисто пробув декілька днів у колективі «ТСН» і зрозумів, що там узагалі відсутній підхід до класичного розуміння стандартів журналістики. Було багато емоцій, накопичених фактично за час безвласництва, — коли були румунські власники, коли не було Роднянського, змінювалися керівники «ТСН» — і через це люди були достатньо знервовані. Після моєї розмови з ними та розмови Коломойського жодних питань більше ніколи не виникало.

А от у команді на «Плюсах» під час структуризації холдингу, коли ми запровадили місію, цінності та політику, — за два роки (з 2010-го по 2012-й) змінилося 80 % топменеджерів. Хоча ми особливо нікого не звільняли. Річ у тім, що ми запровадили власну систему цінностей, і залишились ті, хто погодився з цією системою цінностей працювати.

Це режим відкритої, прямої комунікації з людьми, коли дається зворотний зв’язок, коли зрозумілі цілі та поставлені KPI, коли в основу покладено інтереси компанії та цінності кожного співробітника, а не особисті інтереси.

ГЛЯДАЧ УМОГЛЯДНИЙ І КОНКРЕТНИЙ

Досвід авторської програми «Ткаченко.ua» допоміг мені зрозуміти, що не можна бути водночас керівником і журналістом. Я більше не журналіст. Можливо, ще буду журналістом, але зараз (2017 року. — Ред.) я — керівник великої структури. Це суттєво впливає на спосіб мислення, відповідальність, на завдання, які я перед собою ставлю. Якщо до останнього моменту мені хотілося створювати яскраві програми та бути лідером ринку, тепер моє найбільше бажання — бути бізнесом. Одна з цілей, яку я поставив перед собою, коли очолив «1+1», — повернути каналу лідерство. 2016 року канал уперше за десять років став лідером за всіма аудиторіями. Мені хотілося запустити серіальну індустрію та великі шоу — й ми це зробили.

Чи поважаю я свого глядача? Кожен день намагаюся себе в цьому переконувати. Глядач — це тонка субстанція. У вас є його образ, коли ви стикаєтеся сам на сам, цей образ часто не збігається з тим, що ти бачиш у безпосередньому спілкуванні. Не існує глядача умоглядного — є конкретна людина. І в конкретного глядача змінюються смаки, очікування, ставлення до того, що відбувається в країні, й до того, що може зробити телебачення.

На жаль, через надзвичайно жорсткий режим конкуренції на українському телеринку український глядач бачить те, на що не заслуговує з точки зору економіки. З огляду на той ринок, який ми маємо, канали не можуть виробляти такої кількості яскравих програм, знімати стільки серіалів, показувати стільки якісного західного продукту. Якщо ми подивимось на колег у Східній і Центральній Європі, де економіка править бал у медійному середовищі, то побачимо, що їхній екран виглядає набагато блідішим за наш. Тому в нас є розрив між можливостями й тим, що ми насправді робимо — моральний та економічний.

Від редакції «Детектора медіа»:

Інтерв’ю циклу передають інтерпретацію подій виключно наших співрозмовників. Не завжди ця інтерпретація збігається з поглядом редакції «Детектора медіа» на події та не завжди відповідає об’єктивним фактам. Просимо нашу аудиторію враховувати це. Якщо хтось захоче викласти власну версію подій, про які йдеться в інтерв’ю, редакція «Детектора медіа» готова надати таку можливість. 

Дивіться повне відеоінтерв'ю Олександра Ткаченка з циклу «Журналістика незалежної України: із перших уст»

Фото - архів Олександра Ткаченка, архів «Детектор медіа», відкриті джерела.