- 14 квітня, 20:20
Як викладач історії в педучилищі став першим українським журналістом Бі-бі-сі, вчився журналістики в чоловіка з розв’язаними шнурівками, давав указівки Кучмі й знімався у трусах тілесного кольору.
Коли у 1989 році викладач київського педучилища, історик за освітою Микола Вересень почав готувати матеріали для Бі-бі-сі, його нові колеги з російської служби вважали, що ім’я «Микола» — це «Міша». В Україні теле- й радіоведучого Миколу (російською також — «Мыколу») Вересня всі знають і ні з ким не плутають: це один із найсвоєрідніших і найбільш упізнаваних медійних людей-брендів. А ще Микола — ідеальний герой інтерв’ю: в нього ніколи не закінчуються історії, спогади та яскраві коментарі.
Цю розмову з Миколою Олена Холоденко записувала для проєкту «Журналістика незалежної України: перші 25 років». Велике інтерв’ю з ведучим увійшло до збірки «Мені погано, коли мовчу. Журналістика незалежної України: інтерв’ю відомих медійників». Нинішній матеріал — добірка спогадів про перші десятиліття української незалежної журналістики, до народження якої Микола Вересень був безпосередньо причетний.
ПРО РОБОТУ НА БІ-БІ-СІ: «МЕНІ СВІТИЛО ЗА ЦЕ ПОКАРАННЯ АЖ ДО РОЗСТРІЛУ»
У 1989 році я пішов працювати на Бі-бі-сі. Чому? По-перше, там непогано платили. По-друге, хоч мій батько був академіком і входив до Центрального комітету Компартії, я був якщо й мажором, то відносним. Я закінчив історичний факультет і викладав у педучилищі, мав зарплату 105 карбованців, а дружина моя — 110, тож я постійно шукав підробіток — той собі ще «мажор».
І взагалі це все сталося випадково. Розповім цю історію у сто п’ятдесятий раз — а може, в п’ятнадцятитисячний.
Іноземці в Радянському Союзі не жили. Ну, студенти з країн соцтабору не зараховуються. Інші могли приїхати ненадовго, але залишитися назовсім, знайти роботу було неможливо. В кінці вісімдесятих іноземців почали впускати.
Одна з перших була така собі Катя, українка з Англії. Вона познайомилась із моїми друзями-художниками. Мати друзів-художників за радянських часів було дуже вигідно: в них завжди було горище чи підвал — майстерня, де можна було пити-гуляти. Там я з Катею й познайомився.
Якось я намагався найнятись на Українське радіо, знов-таки через брак грошей. Мене послали до якогось начальника, але він поставив умову: щоб його дитина вступила до педучилища, де я працював. Я на це не погодився й пішов геть. Вийшов із будинку на Хрещатику, 26 на вулицю Свердлова — теперішню Прорізну, де я все життя мешкав. Аж ось іде Катя.
«Миколо, — питає, — ти чого такий похнюплений?» Я розповів їй цю історію. А вона каже: «Я колись працювала у російській службі Бі-бі-сі. Спробую щось зробити». Я подумав, що вона знущається. Крім реальної небезпеки працювати на «ворожому голосі», я розумів, що Бі-бі-сі — це захмарно високий стандарт: першим у журналістиці стоїть Бог, потім апостоли, а потім Бі-бі-сі. Я їй не повірив.
Минули квітень, травень, червень, липень. У серпні я сидів у батька на Печерську. Зателефонувала дружина й сказала, що телефонувала Катя з Лондона. «І не просто з Лондона, а з Бі-бі-сі!» Дружина дала їй телефон батька. А за десять хвилин вони зателефонували й запитали, чи бував я в Чорнобилі. А я бував — літав із батьком на гелікоптері, цікаво було.
Я розповів їм про Чорнобиль, і вони запитали, чи можна ще мені телефонувати. Так це почалося. Після кожного репортажу температура в мене піднімалася до сорока градусів. Згодом, уже за незалежності, я прочитав, яке покарання мені світило за співпрацю з іноземною організацією — аж до розстрілу. Якби в 1991 році перемогли путчисти, я би у 2006 році свої п’ятнадцять років відсидів.
Спершу мені платили по 50 фунтів за репортаж — це близько ста доларів. Десять репортажів на місяць — тисяча доларів. Для порівняння: квартира на Оболоні коштувала 800 доларів, а на Хрещатику трикімнатна — три з половиною тисячі. За місяць можна було заробити на квартиру. А я, дебіл, не заробив. Робив два-три матеріали на місяць.
Щоб отримати гроші, я їздив до Лондона. У 1990 році, коли вперше поїхав на два місяці, міркував, чи не залишитися там назовсім. Не залишився, бо це нудно — у лондонському Бі-бі-сі я перетворився б із журналіста на чиновника. Тож їздив раз-другий на рік на тиждень-два.
Невдовзі до Києва приїхав Девід Мортон — керівник російської служби Бі-бі-сі. Ми з ним подружились, буквально перейшли на «ти». Я спостерігав за тим, як він працює, й усе запам’ятовував — учився. А влітку 1990 року були Дні Британії в Києві, й мені доручили підготуватись до приїзду цілої зграї журналістів Бі-бі-сі. Потрібно було домовлятися про їхні інтерв’ю з високопосадовцями. Так я й легалізувався, коли телефонував у Кабмін.
Батько мені не допомагав. Коли я йому розповів про той перший дзвінок із Бі-бі-сі, він сказав: «Треба з ними працювати. Працюй, тільки не бреши». Ось і все. Я не боявся підставити батька — його позиції були дуже сильними. З академіків нікого не виключали.
Половина друзів була переконана, що я агент КДБ. Не вірили, що можна отак просто взяти й поїхати до Лондона. КДБ тоді був реальною силою, небезпечною якщо не для життя, то для здоров’я. За мною також стежили, звісно. Але, з іншого боку, ось вам історія Сергія Набоки. Якось уночі йому подзвонили у двері. Відкриває — за дверима дядя красивий: «Двести долларов есть?» Сергій каже, що є. Той показує посвідчення КДБ й каже: «Ось вам ваша справа. Повна справа, прізвисько Провокатор». І він прочитав її повністю. Так вони підзаробляли.
ПРО РОСІЙСЬКУ СЛУЖБУ БІ-БІ-СІ: «ТАМ ПРАЦЮВАЛИ СПРАВЖНІ ЄВРОПЕЙЦІ»
Тоді, в кінці вісімдесятих і на початку дев’яностих, було дуже мало журналістів. Журналістика була, а журналістів — одиниці. Коли тебе одного слухає багато людей, ти можеш їх у чомусь переконати, а що більше стає засобів масової інформації, то менше тобі вдається досягнути аудиторії. Сьогодні журналістів багато, медіа багато, а журналістики немає.
Звідки я знав, як бути журналістом? По-перше, всі пункти журналістського етичного кодексу здаються мені природними. Український кодекс нічим не відрізняється в цьому плані від іноземних. По-друге, я вчився. Зазирав у рота Девіду Мортону й усім іноземцям, які приїжджали працювати в Україну. Дивився на все — від того, як вони вбираються й зачісуються, до манери ставити запитання. Калькував усе. Думав, може, розв’язані шнурівки додають таланту, бо Роберт Сілі завжди ходив із шнурівками назовні. Тепер він депутат парламенту Великої Британії.
Ще в 1990 році у Бі-бі-сі була однозначна позиція: поки існує Радянський Союз, а державна мова — російська, нам не потрібне мовлення іншими мовами. Коли СРСР упав, усе змінилося. Вирішили мовити українською півтори години на добу. Новостворену українську службу очолила Ліз Робсон, яка до того працювала в російській. Але я не сказав би, що ця служба була якоюсь особливо зросійщеною.
Я ж працював із російською службою як від початку, так і потім, коли була створена українська. Російська більше мені подобалась. Не тільки тому, що там платили в півтора разу більше. Люди, які там працювали — справжні європейці. Не за народженням, а за плином свого життя; не завдяки, а всупереч. Леонід Владимиров розповідав, що вперше почув Бі-бі-сі на підпільному приймачі у в’язниці в кінці сорокових. Саме тоді в нього виникла мрія потрапити на Захід. Або Вєра Чалідзе — дружина чи не першого радянського дисидента Валерія Чалідзе. А ще вони завжди були ввічливі і вдячні. До того ж, у російській службі працювало чимало іноземців, а в українській тільки українці.
У київському офісі працювала, крім мене, С’юзен Вітс. Потім почали з’являтися нові люди. Володимир Ар’єв, який тепер народний депутат, був правою рукою С’юзен. Офісом була квартира Андрія Куликова, яку в нього винаймала Бі-бі-сі, поки сам Андрій працював у Лондоні. Навпроти був офіс Reuters. Іноді я бачив, що там допізна горить світло, й думав: значить, вони, суки, щось знають! Телефонував керівникові київського корпункту Reuters Ронові Попеску: «Рончику, розкажи мені, що ти робиш?» — а він: «Пишу фічер». Про що? Про кока-колу. Ми не змагалися з ними в оперативності — агентство важко обігнати. Хоча пару разів мені це вдавалось.
ПРО ТЕЛЕМОСТИ З МОСКВОЮ: «ВОНИ ЩЕ ДО ПУТІНА ГРАЛИ ЗА РОСІЮ, А НЕ ЗА ІСТИНУ»
У 1993 році з’явився міжнародний медіацентр «Інтерньюз», який створював недержавний телевізійний проєкт «Вікна». Микола Княжицький зав’язав контакти зі Сполученими Штатами, й вони дали гроші — на той час дуже великі. Він же займався фінансовим менеджментом. Микола Канішевський відповідав за організацію мовлення і був ведучим програми «Вікна-новини». Я ж вів програму «Вікна у світ» — разом із Віталієм Портниковим і Ростиславом Хотиним.
Ведучих для «Вікон» добирав Сашко Кривенко. Він побачив, що ринок порожній, і почав шукати потрібних людей. Пам’ятаю, як він привів Ірину Ванникову — ту, яка потім була прессекретаркою Віктора Ющенка. Вона була студенткою, українською не говорила зовсім.
Дещо для програми ми брали в Reuters, дещо знімали самі. Я приходив у суботу й експериментував. Моєю метою було написати всю 26-хвилинну програму самотужки: підводки-відводки, тексти всередині кожного сюжету. Вони були незадоволені, бо недобре, коли всю програму говорить один голос. Та я все ж зробив це пару разів, щоб довести собі, що можу прийти опівдні й за вісім годин створити продукт повністю — від «добридень» до «до побачення».
Це не була справжня міжнародна журналістика. Її в нас досі немає. Справжня міжнародна журналістика можлива в країнах, інкорпорованих у світ. Найкраще вона розвинена у країнах із колоніальною історією, громадяни яких знають світ із власної сімейної хроніки. У Росії — певною мірою, але на рівні колишніх колоній, бо росіяни закритіші за українців. Їх ще може зацікавити сусідня країна — Фінляндія чи Польща, або Україна, зрозуміло. Далі ж їх нічого не цікавить. А українців взагалі мало що цікавить за межами своєї країни.
Я був одним із перших українських журналістів, хто проводив телемости із закордоном. Російські журналісти, з якими ми зустрічалися в ефірі під час телемостів, уже тоді, задовго до Путіна, грали за Росію. Це неправильно — журналіст повинен грати за істину. Якщо твоя держава в чомусь винна, ти не повинен це замовчувати. Я намагався бути за журналістський цех, думаючи, що журналістський цех усюди — і в Росії, і в Бурунді, і в Монголії, і в Китаї. З’ясувалося, що ні: я намагався зрозуміти якісь реальні відносини між Україною й Росією, а мій російський візаві — довести, що ми завжди винні, а вони завжди праві. Так поводився, наприклад, легендарний Олександр Любімов. Вони й телеміст намагались організувати повністю самі, щоб включати Україну на три хвилинки — «а послухаймо-но, що про це кажуть у Києві». Але ми добилися рівноправного ефіру.
ПРО РАННІЙ «1+1»: «РОДНЯНСЬКИЙ ТАНЦЮВАВ І ПІДСТРИБУВАВ, КОЛИ МИ З НИМ ДОМОВИЛИСЬ»
Пам’ятаю, як створювали «1+1». Олександр Роднянський тоді працював у Німеччині, знімав кіно. Одночасно з ним Рональд Лаудер починав експансію на телевізійному ринку Східної Європи. Будь-який мільярдер — особливо мільярдер другого покоління — хоче ощасливити людство. Рональд мав вісім мільярдів доларів і думав, що з ними робити. Тоді його намовили зробити незалежне телебачення у Східній Європі. Коли воно виникне, Східна Європа розквітне, життя громадян там налагодиться, все буде чудово. Йому ця ідея сподобалась, і він почав шукати людей у Польщі, країнах Балтії, Чехії, Румунії, які зможуть це зробити. Найкраще вийшло в Чехії. А в Румунії, здається, той, що створив незалежне телебачення, сидить у тюрмі.
В Україну вклали двадцять мільйонів доларів. Зараз на двадцять мільйонів ви нічого не зробите, а тоді за такі гроші можна було зробити все. Було смішно, як ці гроші заходили. Кредитних карток і банківських проводок тоді не було. Раз на місяць спеціальний чувак, американець українського походження, їхав до Женеви з валізою. Складав до валізи мільйон доларів і привозив в Україну.
Роднянському потрібні були журналісти. Поради він попросив, зокрема, в Юлії Мостової, яка добре знала ринок. Вона попередила мене, що дала Роднянському мій телефон. А потім він зателефонував мені й запропонував співпрацювати. Я навіть пам’ятаю той ресторан, де ми обідали чи вечеряли. Неважко згадати, бо ресторанів — нормальних, не радянських, — було в Києві тоді три або чотири. Він підстрибував і танцював, коли ми домовились. Зараз уже солідніший став, а раніше, коли йому щось удавалося, він ішов і аж підстрибував.
Я перейшов із «Вікон у світ» на «1+1». І в перший же день був скандал: на екрані не так розташували логотип. Я посварився з виконавчим продюсером Володимиром Оселедчиком, доводячи, що це виглядає огидно. Але він наполіг, що все буде саме так.
Потім з’явився Олександр Ткаченко і його «Післямова». Це було вигідно — «1+1» узяв цілу структуру, не потрібно було думати про кадри. Я якось трохи працював для «Післямови», коли мав відрядження для Бі-бі-сі. Їздив у Тегеран і ще кудись, але вже не пам’ятаю, куди саме.
Перші місяці «1+1» займав дві кімнати в «Олівці». Ми тоді зробили програму «Телеманія» з Юрієм Макаровим. Це було не зовсім власне виробництво — ми багато чого купували для програми. Потім — мою програму «Табу». Ми хотіли зробити яскраву заставку у стилі кліпу Елтона Джона — щоб кадри проєктувалися на голе тіло. Я відмовився зніматися голим, одягнув труси тілесного кольору. Знімали, мабуть, годину, але режисер сказав, що нічого не вийшло. Я подумав: гаразд, не вийшло, то й не треба.
І ось приходить Новий рік. Починається перший ефір «1+1» цілком власного виробництва. Я запросив батька подивитись. Аж раптом показують мене абсолютно голого — ніяких трусів!
А взагалі на «1+1» була ідеологія — і в Роднянського, і в усіх інших. Я одразу сказав, що хочу програму Made in Ukraine без героїв, створених у Радянському Союзі. Мене цікавлять люди, які стали відомими у п’ять років української незалежності. Тоді з’явилися Руслана Писанка, El Кравчук та інші люди родом з України. Я хотів показати, що в Україні є все, бо Україна — нормальна країна. Є не тільки хороше, а все — вбивці, повії, стриптизери, політики, гарні люди і все, що завгодно.
ПРО ЦЕНЗУРУ НА «1+1»: «ПЛАЗУВАННЯ МАЛО БУТИ ВИТОНЧЕНЕ — ТИ МАВ ВІДЧУТИ, ЧОГО ХОЧУТЬ НАГОРІ»
«1+1» — це була культурна подія, а не медіа. Це був осередок нової західної, європейської української культури. Це була мода. Працювати навіть прибиральником на «1+1» означало мати чудову репутацію. Люди хотіли притулитися, постояти поруч. Щоб запросити когось на роботу на «1+1», не треба було нічого обіцяти. Ти лише казав: «Слухай, може…» — «Так!» Гроші? Не треба грошей, безкоштовно йду працювати. Я наймав Світлану Пиркало: «Свєтко, давай щось будемо робити». — «Що?» — «Я не знаю». — «За скільки?» — «Не знаю». — «Коли?» — «Зараз». Так і почали працювати, вже коли «Без табу» було.
Телебачення в Україні — це політика. Як і в Росії, до речі. Якщо ти хочеш мати телебачення, то мусиш мати там новини. А щойно ти маєш новини, то відразу маєш проблеми. Якщо ж ти не хочеш мати новин, як у Роднянського на російському СТС, то державний регулятор відразу питає: навіщо ж я тобі даю ліцензію? Даю, щоб ти мене хвалив.
Роднянський був вимушений втікати від політики. За раннього Кучми, коли канал контролював Вадим Рабинович, на «1+1» була якась свобода. Згодом, коли прийшли Суркіс із Медведчуком, почався тиск, який неможливо було витримати. Тиск був і раніше, але можна було відбитися.
Наведу приклад. У нас повинен був початись телеміст із Росією, присвячений футбольному матчу Україна — Росія. Борис Березовський зателефонував Олександру Волкову, якого називали «директором парламенту». За три години до ефіру Роднянський сказав мені поїхати до президента Кучми й узяти в нього інтерв’ю. Я приїхав на Банкову, зайшов до Волкова. Він каже: «Слухай, Березовський обірвав телефон — каже, що президент має бути з командою в Москві». А я кажу: «Президент має бути з народом». Тут якраз дзвінок. Волков говорить у слухавку: «Ну, Борис Абрамович, я, в принципе, за, я могу, я готов. Но Вересень упёрся, я ничего не могу с ним сделать. Хотите, вы говорите». І я кажу: «Борис Абрамович, избрал Леонида Даниловича, вообще-то, украинский народ, поэтому болеть он должен здесь, с народом». Він мені доводив, що поїхати до Москви значило б підтримати команду, а інакше Кучму ніхто поважати не буде. І поклав слухавку. Тут знову дзвоник — Волков бере слухавку й каже: «Президент тебя ждёт».
Прийшов я до президента, на всіх наскаржився. Ну невже не можна зрозуміти, що ви маєте бути з народом?! Кучма каже: «Да, Микола, ти правий».
І ще була історія. Приїхав міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов. Півтори години до ефіру. Він виходить від президента, я до президента йду. А там усі красиві, у краватках, і з президентом міністр закордонних справ України Борис Тарасюк. А я дивлюсь на Тарасюка й кажу Іванову: «Ви в Києві, так? А де ви маєте бути? На зйомках у Москві!» — і мало по морді не дав. Питаю: «Ви встигнете на своєму джеті красивому долетіти до Москви і приїхати до студії? Бо я хочу вас бачити у московській студії на телемосту!» Він такий: «Ну, так, напевно, встигну» — і поїхав.
Я заходжу до президента: «Леоніде Даниловичу, в мене для вас 15 хвилин, не більше. Тому швидкий грим, два запитання, дві відповіді — до побачення». Охоронці в шоці: «Ні фіга собі! У нього для президента 15 хвилин, не навпаки».
Поки всі журналісти так не будуть поводитись, нічого в нас у журналістиці не буде.
Зіновій Кулик, міністр інформації, нас радше захищав. Кажуть, що він знімав «Післямову» з ефіру, але насправді знімає такі речі зазвичай президент — просто чужими руками. Вже згодом, коли Кучма відходив, а Медведчук був сильним, ми всі зрозуміли, що Кулик і Рабинович — не друзі преси. Але тоді тенденція була така: політичний блок вони контролювали, а все інше — робіть, що хочете. За Суркіса з Медведчуком контролювали навіть спорт: «цього хвалити, цього не хвалити». І культуру, й міжнародну економіку так само.
Коли Саша Ткаченко пішов із «1+1», я два місяці очолював «ТСН». Тоді я відчував це на собі. Лазаренка не згадувати, але за п’ятнадцять хвилин після того, як ти не згадав Лазаренка — «У нас що, немає в країні прем’єр-міністра?» — «Так ви ж самі сказали!» — «Чувствовать надо». Це дуже важливий момент. Президент та інші впливові люди не телефонують керівникам телеканалів через кожен сюжет. Вони мусять відчувати. Плазування має бути витончене, треба наперед розуміти, чого хочуть нагорі, чого не хочуть. Людей, які так уміють, недостатньо — тому з’явилися темники.
ПРО НІЧ ВИБОРІВ 1999 РОКУ: «НЕ УЯВЛЯЮ, ЩО ВЕРЕСЕНЬ ІЗ ПОРТНИКОВИМ МОГЛИ ПРОВЕСТИ ПІДЛАБУЗНИЦЬКУ ПРОГРАМУ»
1999 року ми організували на «1+1» токшоу за участі опозиційних кандидатів. Тоді у другий тур за соціологією виходили Кучма і Симоненко. Це була одна з перших ночей виборів в Україні, але я вже проводив ночі виборів для Бі-бі-сі на президентських 1994-го і парламентських 1998-го, тому знав, як це робиться, й не боявся.
А наступного дня чи за кілька днів у газеті «День» вийшов критичний матеріал, де нас звинуватили, що ми відпрацьовували сценарій, щоби показати опозицію з найгіршого боку. Мені здається, що це маячня. У нормальних ведучих сценарії якщо і є, то пунктирні. І я не уявляю, що Вересень із Віталієм Портниковим могли провести підлабузницьку програму (відповідь Віталія Портникова на критичний матеріал. — Ред.). Можливо, збоку все виглядало зрежисовано, але нам зсередини здавалося, що ми провели достатньо кваліфіковану, об’єктивну програму в межах своїх можливостей. Я не переконаний, що ми могли собі дозволити сказати «Кучма козел». Але ми точно не дозволяли собі чи комусь казати, що козел — хто-небудь.
У підготовці того ефіру справді брав участь Микола Княжицький. Він грав якусь роль. Яку — не пам’ятаю. Ми щось обговорювали з ним у кафе. Але що він міг зі мною обговорювати? Я сам знав, що треба робити в ефірі. У Миколі я не бачу якогось негативу. Його завжди за щось критикували, часом він кудись не туди зазирав, але він створював проєвропейські, прозахідні, цивілізовані, більш-менш культурні проєкти.
Я не бачив у цій програмі серйозних помилок. Єдине, що ми були страшно втомлені, вісімнадцять годин стояли в ефірі. І нам непомітно робили уколи, щоб ми не знепритомніли й не впали. А на ранок мали їхати ховати Сашка Разумкова, який тоді помер. Вночі до мене підійшов тогочасний секретар Ради національної безпеки і оборони Володимир Горбулін і попросив: «Миколо, ти ж поїдь обов’язково, підтримай Юлію Мостову» — Юлія була дружиною Разумкова. Можливо, цей стан і перспектива поїздки на похорон далися взнаки. Але не можу сказати, що в тому ефірі ми зробили щось не так.
ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ З «1+1»: «Я МАВ ВІДЧУТТЯ, ЩО МЕНЕ МОЖУТЬ ПОСУНУТИ»
Я пішов із «Плюсів», очевидно, тому, що почалися політико-виробничі непорозуміння. Через що саме — можу тільки здогадуватися, треба питати в Роднянського. Місяців за сім-вісім я почав відчувати охолодження між нами. На нього страшенно тиснула Банкова, а я собі багато дозволяв. І дозволяв я собі це, бо мені дозволяв він — Льоша Родянський. У нас були майже сімейні стосунки.
Коли бос починає дивитися на тебе косо, то і його оточення дивиться так само. Наприклад, мене не запрошували туди, куди завжди запрошували, на дні народження чи свята. Я навіть раз узяв машину й приїхав подивитись, як ці люди п’ють без мене в ресторані. Тоді я почав відчувати, що стаю непотрібним. Небажаним.
Тим часом мені робили пропозиції. Обіцяли великі гроші — але треба було комусь підігрувати. Льоша ніколи не говорив прямо — він інтелігентна людина. Він робив це обережно, створював атмосферу можливостей, але мені все було зрозуміло. Якби я погодився, тут би стояв мій гелікоптер, а на Дніпрі яхта. Але я чомусь сказав «ні».
А потім був ефір про побиту харків’янку-нотаріуса. Я поставив це в ефір і наїхав на ментів — а Харків тоді був ментівським містом. На нас подали до суду. Ми з Льошею поїхали до заступника генпрокурора, з’ясували стосунки — і справу зам’яли. Перед тим, як ми зайшли в Генпрокуратуру, наші охоронці вичистили в мене все з кишень. Я кажу: «Що ви робите?» — а вони: «Ми свідки, що у вас у кишенях нічого немає: наркотиків, зброї. У разі чого потім будемо свідчити». Часи тоді були не такі, як зараз.
Навряд чи мене звільнили б із каналу, але тоді я мав відчуття, що мене можуть посунути. А я цього не люблю. Тому вирішив, що краще піду сам. У заяві написав: «У зв’язку із запровадженням на каналі цензури прошу прийняти мою відставку з посади ведучого і заступника генерального продюсера телеканалу».
Потім я не працював цілий місяць. Після цього мене запросили балотуватися до Верховної Ради у складі «Команди озимого покоління». Я погодився й пів року щось там квакав на виборах. А потім ми не пройшли. Вірніше, в Адміністрації Кучми підлаштували так, щоби ми не пройшли. Один із технологів, які працювали на Кучму, розповів мені, що ми набрали 3,8 % за прохідного бар’єру 3 %, але наші два відсотки перекинули блоку «За Єдину Україну».
Я на два роки став безробітним. Мав якісь дрібні підробітки — у фонді «Відродження», на Бі-бі-сі. Тяжкі були часи: тебе впізнає на вулиці кожен собака, а роботи нема і грошей нема ніхера. А потім мене запросили на 5 канал.
ПРО РОБОТУ НА КАНАЛАХ ПОРОШЕНКА: «КОЛИ ЙДЕ РЕВОЛЮЦІЯ, ОБ’ЄКТИВНІСТЬ ШКОДИТЬ ПОСТУПУ»
Не бачу принципової різниці між 5 каналом 2004 року і теперішнім Прямим, де я працюю. Там Порошенко, тут Порошенко. Але можу сказати, як змінилась Україна.
У 2004–2005 роках ми боролися за Ющенка і проти Кучми та Януковича. Це була буденна, звична політична боротьба — чорне проти білого, нічого ідеологічного. А в 2014 році постали справді ідеологічні дилеми: «Європа чи Росія?», «завтра чи вчора?», «цивілізація чи варварство?» І суспільство — принаймні, його частина, — стало свідомим. І в цьому докорінна різниця.
Тому моя поведінка зараз на Прямому сильно відрізняється від тогочасної на 5-му. Я сильніше переймаюся тим, що мені доводиться тиснути на якісь важелі. Але спитайте зараз в естонця чи поляка: «Ти хочеш бути об’єктивним, але при цьому мати 50-відсоткову ймовірність, що твоя держава повернеться у статус протекторату Росії?» Щось мені підказує, що естонець і поляк скажуть: «Ні-ні-ні, ми будемо тиснути на важелі, які залишать нас у Європі».
Перед минулорічними виборами я дізнався, що 82 % українців — проти Порошенка. А отже проти європейського і євроатлантичного вибору. Але я завжди був у меншості й далі буду в меншості, яка за ЄС і НАТО. Бо якщо будуть ЄС і НАТО, буде й вільна журналістика, і свобода слова. А якщо не буде, то й професії журналіста не стане — будемо такими журналістами, як у Росії.
Тому є часи, коли є місце для об’єктивності, а є часи, коли для об’єктивності місця набагато менше. Якось під час Помаранчевої революції мене інтерв’ювало російське телебачення. Запитали: «Як же так? Ви працювали на Бі-бі-сі, ви такий об’єктивний — де ж ваш баланс?» А я їм: «Бувають часи, коли баланс не працює» — «Це ж які?» — «Як ми, наприклад, збалансуємо смерть шести мільйонів євреїв? Скажемо “Гітлер, з одного боку, звичайно, покидьок, але які гарні дороги побудував” — це буде баланс?» Є ситуації, коли баланс не підходить. І коли йде революція, треба розуміти, що об’єктивізм шкодить поступу — і, хоч як це парадоксально звучить, шкодить незалежній європейській журналістиці також. Але якщо Прямий зверне із проєвропейського шляху або почне поводитися не по-європейському, то мовчати знов не буду.
До вашої уваги - повне відеоінтерв'ю та аудіорозмова Миколи Вересня з циклу «Журналістика незалежної України: Із перших уст»
