11 березня у Київському муніципальному театрі «Актор» відбулася прем’єра вистави режисерки Влади Бєлозоренко «Схід – Захід». Це п’ять п’єс, написаних підлітками в рамках соціального театрального проекту «Class Act: Схід – Захід». Головні ролі виконують українські зірки театру та кіно Римма Зюбіна та Олеся Жураківська, а також Віталій Ажнов, Аполлінарія Василина, Вікторія Муштей, Олександр Жила, Петро Русанєнко та Маша Розгонюк.
«Відеотека» отримала можливість відвідати репетицію перед другим показом вистави, спостерігати з-за лаштунків за тим, що діється сцені, та поспілкуватися із творчою командою проекту. Бекстейдж «Сходу – Заходу» дивіться на нашому сайті найближчим часом, а поки вашій увазі – інтерв’ю Римми Зюбіної, яка задіяна тут у кількох ролях.
«Я зараз в повному кінопростої»,– із гіркою усмішкою каже Римма. «Це тимчасово»,– ми намагаємося підтримати як можемо нашу співрозмовницю. «Ні, не тимчасово!» – вже без усмішки заперечує Римма. – «Тому що всі серіали досі знімаються для Росії, а я ще в 2014-му році сказала, що я не буду зніматися (для Росії. – ВК). На сьогоднішній день в Києві знімається все для Росії. В телепросторі про це всі все знають і мовчать. Я постійно говорю-говорю, але нічого від цього не змінюється. Тому за минулий рік у мене було всього шість знімальних днів. Я – актриса, яка не знімається в цій країні, не дивлячись на всі відгуки і нагороди після «Гнізда горлиці».
Але дійсно, у мене багато пропозицій від комерційних театральних проектів, за які мені пропонують досить пристойні гонорари. Це правда. Але я не беру в них участі через те, що для мене це не той матеріал, на який треба розмінюватись. Натомість цей матеріал і моя участь в проекті «Class Act», і мої поїздки в луганський український театр, де я граю, і зараз моя робота над проектом «Погані дороги» – це ті важливі речі, які я роблю…як це? Це таке моє акторське волонтерство… Тобто це ті проекти, в яких я беру участь абсолютно свідомо».
«Ми повинні не шукати винного, а подивитися на себе. Кожен сам собі має поставити це запитання. З нашою толерантністю, з нашою меншовартістю ми отак втратили країну».
«Мій чоловік (режисер Станіслав Мойсеєв.– ВК) поставив за п’єсою литовського драматурга виставу у Кракові, вона стосується зокрема й ситуації на Донбасі. Його на прес-конференції спитали:«А як український театр сьогодні реагує на те, що відбувається в країні?». Чому литовський драматург пише про війну на Донбасі, а українські драматурги не пишуть про війну? А українські театри майже не реагують. На мій погляд, український театр не реагує на те, що відбувається в країні».
«Наш театр відірваний в гіршому сенсі цього слова, театр перетворюється просто на розважальний об’єкт. А для мене театр ніколи не був таким. І тому я тут (у проекті «Class Act: Схід – Захід». – ВК»).
«В московському Театрі.doc всього 40 місць, але його за останні чотири роки вже тричі закривали. Значить, Путін боїться, що цих сорок людей, які побачать там правду, в тих документальних п’єсах (а там п’єси і про Сенцова, і про війну в Україні, і про війну в Чечні). Отже, це зброя, і цією зброєю теж можна діяти».
«Я їхала у поїзді із жінкою-держслужбовцем, вона в мерії працює. Вона живе на мої податки. І вона каже таку фразу: «А що ваш Майдан? Що ви добилися?». Я почала казати на це, що незалежність ніколи легко не дається, що це те, що люди в різних країнах важко виборювали. А вона каже: "Та яка там у нас незалежність!"»
На мій погляд, зараз люди при владі мають бути фанатично відданими цій державі. Вони не мають права сумніватися. Вони мають, як над пацієнтом має стояти лікар і казати не “хворий”, а “Ви здорові”».
«У нас такий набір президентів був, що один цікавіший за іншого. Я чула, що президент жертвує свої гроші на армію. Я цих грошей не бачила, але я чула, що він це робить. За жодного з його «папєрєдніків» я такого не чула. А вони всі були не бідні люди».
«От кому з усіх президентів я б ніколи не позаздрила, – це Порошенку».
«У мене багато питань до наших людей. Вони їдуть за кордон – і вони всі вміють там працювати. Тяжко працювати, до останнього подиху. А тут – "Що я поїду на роботу на 4 тисячі гривень?". Не хочуть. А те, що це може бути перший твій крок, а там далі, а далі, а далі. Ні. Оця звичка "мені всі винні". Вона передається якось генетично».
