Жінка на війні – мало обговорювана тема. Незручна правда, що йде всупереч із суспільним стереотипним уявленням про те, що війна є суто чоловічою справою. «Дівчат в армії ніхто не чекає. Жінок з війни не вміють зустрічати, тому їм ще важче, ніж чоловікам, повертатися у мирне життя», – говорить Оксана Іванців, одна з продюсерок документальної стрічки «Невидимий батальйон», показ якого нещодавно пройшов у Києві.
Говорити про те, наскільки складно і часом боляче повертатися з фронту, важко й самим жінкам-військовим. Зустріч із режисерками цього фільму стала справжнім порятунком для декого з героїнь «Невидимого батальйону». «Я їм (авторкам фільму. – ВК) дякую за те, що вони слухали навіть тоді, коли вже не могли слухати. Це ви – перші люди, які вислухали. Не мама, не тато. Ну, ти ж не будеш мамі розказувати, як ти 45 трупів збираєш в поліетиленові пакети»,– сказала під час обговорення після показу стрічки Андріана Сусак, доброволець, одна з героїнь цього фільму.
«Я зовсім не була готовою до цієї історії», – згадує початок своєї роботи одна з режисерок «Невидимого батальйону» Аліна Горлова. – «Я йшла до Оксани Петрівни (Якубова Оксана була заступником командира батальйону по роботі з особовим складом. Потрапила під першу хвилю мобілізації. На момент, коли їй прийшла повістка, вона була головним економістом-фінансистом Міністерства фінансів України. – ВК), геть не розуміючи, куди я йду. Ми говорили протягом трьох годин, і з кожною годиною я все глибше усвідомлювала: це треба знімати. Ми домовились, що зніматимемо шлях реабілітації. Гадаю, Оксана Петрівна тоді теж не розуміла, як це буде. До цього я не стикалася із людьми, які мають такий сильний посттравматичний синдром, хоча я знала, що це таке. Ми розпочали зйомки, жили у тому ж санаторії, де проходила реабілітацію Оксана Петрівна. Було складно з психологами та психотерапевтами. Довести їм, що героїня фільму дала згоду зніматися. Вони нас усіляко перешкоджали. Там було кілька непоганих спеціалістів, але загалом, чесно кажучи, було зрозуміло, що психологи не готові працювати із такими людьми, не знають, як із такими людьми говорити».
«Ти боїшся розповідати, а люди бояться тебе слухати. І ти не знаєш, про що говорити з людьми. Це я вже зараз розумію. А вони (знімальна група «Невидимого батальйону». – ВК) почали слухати. І я почала говорити. Почала з собою працювати. Фактично ці зйомки мене спасли», – сказала Оксана Якубова.
Появі цього фільму передувала тривала робота: було проведено соціологічне дослідження участі українських жінок у війні проти російської окупаційної армії, було відзнято півсотні портретів жінок, які пройшли війну, і створено масштабний фотопроект. Фотовиставка експонувалась в українському Парламенті та Міністерстві оборони. Календар "Невидимий батальйон" отримав Гран-прі в Національному конкурсі соціальної реклами. Початковий етап проекту отримав підтримку відомих міжнародних організацій, зокрема УЖФ та UN Women. Документальна стрічка «Невидимий батальйон» відбулася завдяки грантовій підтримці американського агентства з міжнародного розвитку USAID. Про те, що не так із фільмом «Кіборги», знятого за бюджетні кошти, і якими мають бути фільми про війну, що триває в Україні, і про тих чоловіків і жінок, які знають про цю війну з власного досвіду, також йшлося у обговоренні після показу «Невидимого батальйону».
Автор фото – Лариса Артюгіна
