23-30 березня в Києві проходив XV міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, головною темою якого цього року було обрано проблему рівності між людьми.
«Я думаю, у нас є проблеми, пов’язані з економічною нерівністю в першу чергу,– ділиться своїми міркуваннями із «Відеотекою» кінокритик Ігор Грабович. – Розподіл того національного багатства, яке ми маємо, яким ми всі, мешканці України, нібито володіємо, – з кожним роком доступ до нього зменшується. І це відчувається не тільки в оплаті праці, а й стосується доступу до природних ресурсів. І це найголовніша проблема. Так само, як і відчуття обмеженого доступу до якогось політичного ресурсу».
Фестиваль відкрився документальною картиною «Жінка в полоні» режисерки Бернадетт Тузи-Ріттер. Фільм справив особливе враження на всю команду Docudays UA, тому було прийнято рішення показати саме цю картину під час церемонії відкриття фестивалю. «Жінка в полоні» – драматична історія 52-річної угорки Маріш, яка потрапила в рабство і шукає, як втекти від тих, хто її фактично полонив.
«Головна ідея для мене – що вирватися з рабства можна тільки самому. Є люди, які тобі можуть допомогти, але ти сам маєш цього захотіти. І це для нас усіх найважливіше зараз знання», – поділився з нами своїми враженнями від фільму народний депутат Єгор Соболєв, який був серед гостей фестивалю у день його відкриття.
Ближче до завершення фестивалю його організатори провели зустріч із режисерами, чиї фільми цього року були відібрані для участі в першому в історії існування Docudays UA повнометражному національному конкурсі «DOCU/Україна». Проблема виходу української кінодокументалістики на широку аудиторію, насамперед в Україні, стала одною з тем, яку обговорювали під час цієї зустрічі (повний її відеозапис дивіться на сайті фестивалю). «Проблема в тому, що в потенційних дистриб’юторів українських документальних фільмів, як і в українського ТБ, є ідея, що це кіно нікому не потрібно, – констатує режисерка Тетяна Ходаківська. – Західні дистриб’ютори кажуть: ми показуємо документальне кіно – і його дивляться. Наше ТБ говорить: ми не показуємо, тому що його не будуть дивитися. …Є запит на таке кіно, нам потрібно донести і до телеканалів, і до дистриб’юторів, що документальне кіно може бути у прокаті, що в цьому є смисл…».
Суспільний мовник міг би стати тим майданчиком, який давав би можливість нашій аудиторії знайомитись із новими документальними фільмами українських режисерів, але й тут не все так просто. За словами програмного директора Docudays UA Геннадія Кофмана, фестиваль так поки що і не зміг налагодити комунікацію із Суспільним. «Я не можу це пояснити нічим іншим, як незбалансованістю внутрішніх комунікацій менеджменту Суспільного. Можливо, я не знаю якогось чарівного слова або якоїсь шпаринки, але мій досвід (комунікації з керівництвом НСТУ. – ВК) абсолютно невдалий. Електронної пошти достатньо, щоб надіслати свої запитання керівництву цього телеканалу, але недостатньо, щоб отримати відповіді. Ніхто не може мені назвати ім’я людини, яка уповноважена дати мені відповіді на мої питання, тому наша співпраця виходить такою розбалансованою», – сказав у розмові з «Відеотекою» Геннадій Кофман.
Більше про те, чим саме запам’ятався XV фестиваль Docudays UA, – у нашому репортажі.
